Книга, видана неймовірним накладом - щось близько 200 примірників, - налічує 36 сторінок А5 формату. Мені шкода, що тут немає ілюстрацій, ‒ їй пасували б світлини, зроблені поляроїдом. Проте функцію ілюстрацій виконує текст, ‒ сторінки заповнено кольоровими аплікаціями вражень, схожих на роздуми, та почуттів, ставлення до котрих більше подібне на ставлення до несподівано потрібної думки.

Засоби виразності автора, ‒ а у рецензіях звичайно пишуть також і про такі речі, ‒ якщо коротко, складається з разноманітності всього; поетизована проза в цьому сенсі взагалі значно просторіша за поезію, навіть і верлібровану.

Освідчення, визнання, спостереження і настрої обережно вмонтовано в пейзажні, ‒ переважно пейзажні, хоча інтер´єрів книзі також загалом не бракує, ‒ паспарту; отриманий таким чином колаж створює атмосферу, в котрій будь‒яке, включно з найризикованішими, зізнання отримує додатковий, не завжди передбачуваний, майже завжди вишуканий колорит.

«Кількість причин, обмежених званою назвою, проте часом, у замовчуванні, лише вони мають змогу бути віршами», ‒ говорить автор; питання пунктуації, взагалі зайві в практиці автоматичного письма, обривають думку на півдорозі, щоб продовжити її за межами зазначеного логікою маршруту; в результаті зламу на поверхні залишаються категорії, очищені від затертої комбінаторики причинно‒наслідкового зв´язку: саме тут йдеться про вірш, створений в тиші і нею самою, котрий однаково буде завжди більшим за всі варіанти його розуміння, бо причини і наслідки поезії не підлягають вербалізації. Читаючи цю книгу, з радістю пересвідчуєшся, що про такі речі можна повідомити не тільки музичною чи візуальною фразою, ‒ звісно, якщо мати на меті говорити про те, що початково не підпадає під остаточність формулювання, і, отже, невербальною невичерпністю живить, наприклад, поезію, чи, ширше, взагалі мистецтво.

Споглядальність цієї поетизованої прози імені складнопідрядних речень, безумовно, більшості з нас рано чи пізно нагадає те, заради чого дехто і нині перечитує Музіля. Повільний темп речення, зосередженого на зовнішніх враженнях, цікавих тільки в якості знаків подій внутрішнього ґатунку, перетворює задуману інтонацію в сповідальну, щоб врешті‒решт читач опинився саме там, куди так важко дістатись читачу сучасної, а отже, завжди занадто зайнятої власною корисністю чи розважальністю літератури: на кордоні з текстами, позначеними філософією діалогу. Адже будь‒яка, особливо - довірлива розмова про якісь важливі чи сутнісні речі, апріорі не здатна нікого розважити (чи просто її розважливість не дозволяє вважати себе розвагою). Питання стилістики в даному випадку окреслюють не стільки обраний жанр, скільки загалом породу, вроджене походження тексту, що містить ту саму різницю, завдяки котрій ніхто ніколи не переплутає комерційний кінематограф з артхаусом, в котрому

«Розмова йде про рій вагонів, шум крові і витримку життя в обіймах вибраних поетів, вити хочу, але ж це не так просто читати минуле. А сьогодні ти для мене існуєш».

Тексти «Осінніх передмов»  неохоче підлягають узагальненням (адже уніфікація - ворог будь-якої приватності), проте, на жаль, користуватись допомогою останньої врешті і означає писати рецензії. Певне, це також добре: визначаючи спектр тематики, простіше визначити палітру, властиву саме цьому автору; для цього, якщо не помиляюсь, і описують книги. Оркестр Андрія Грецького складається, по‒перше, з міських краєвидів («На тканинах збираються радники терпкого масла ожини, невільники запилених веранд, захоплених плином ожеледиці, холод дрімає балконами»); з уривків розмов з дівчиною чи про неї («Постать, вулиці біля безглуздої кам´яної рибки нашіптують ім´я твоє. Спотикаюсь у сторонах. ТИ маєш знати значення тривоги, місткість містики кольору»), з мови про мову, мовлення, про природу тексту («Прірва майбутнього з Лапландії, якір з яблук, я витер об вітер із книжок про неї осінні слова, останні звернені списаними тінями летять у біль»).

Краєвиди у «Передмовах» отримують те, чого їм зазвичай так бракує, ‒ притульність, затишок, властиві не стільки власності, скільки прирученості здичавілого мікрокосму сучасного полісу; оминаючи перебільшену конкретику певних адрес, автор перетворює їх на архетипи кварталів, будинків, балконів, вокзалів, etc. і так і залишає, кольорові, зимні чи літні, схоплені раз і назавжди у всій беззахисності повсякдення поляроїдом уважного спостереження, рівного дуже сильному враженню.

У звертанні до дівчини польська манера писати «Ти» з великої літери поступово опиняється там, де приватність розмови, вирізана, ніби кольорова квітка, з тканини суто особистих стосунків, подвоюється в дзеркалі німецькомовного «Ти» філософії діалогу, в котрому немає ніц, окрім одвічної спроби знову констатувати факт розмови в якості найвищої сутності будь‒якої істоти, обдарованої душею.

Врешті, розмова про мову подвійною ниткою стягує всі написані тексти в єдине ціле; і, що б не спричинило її спершу, ‒ бажання випустити найважливіші поняття з ґраток штампів чи тільки висловитись в спосіб, рівний власному світовідчуттю автора, занесеного саме в цей перетин часу та простору, ‒ вона вже триває і триватиме, допоки триває те, що Андрій висловлює так, ‒ «вірші у мені вирішують вибуття білих закутків недодержаної зими, для нас є есе, і напишу продовження». 

Звісно, я можу помилятись, але наразі мені здається, що у тій (атмо)сфері, котру дещо монументалізовано визначають в якості «сучасної української літератури», з´явився представник школи, визначення метафізичних меж котрої окреслює у Галичині, - Бруно Шульц, а, скажімо, у Франції, - М. Пруст.

Будь ласка, поводьтесь з ним обережно.