Перше враження від збірника документів «Український парламентаризм на еміграції. Державний центр УНР: документи і матеріали. 1920-1992» (упор. В.Яблонський), – це відчуття справедливості від встановлення певного історичного «балансу» між українським «материковим» книговиданням  та українським видавничим «закордоном». Діяльність самвидаву на еміграції, видавництва «Смолоскип», журналу «Сучасність», українських осередків Мюнхена, Парижу, Праги, Нью-Йорку, Гарварду, всі ці томи, які можна віднайти у Фонді зарубіжної україніки ЦНБ ім. Вернадського, є прикладом того, що українську тематику довгий час «відкривав» для українських науковців «закордон». Видання в Україні документів української еміграції, зібраних «по крихтах» - можна тлумачити як віддавання боргів українським емігрантським колам, чи радше вже їхнім нащадкам на чужині.

Саме по собі не позбавлене частки смутку, явище еміграції провокує до роздумів на вічні теми. Послання до українського народу, що виголошувалися «звідти» (політичними діячами парламенту в екзилі), виглядають як послання «в нікуди». Ймовірно, із двох причин: по-перше, їхніми адресатами були одиниці, по-друге, самі листи-промови не надто реалістично оцінювали життя «материкової» України. Проте інтелектуальний доробок і досвід самоорганізації українських емігрантів – політиків, науковців, літераторів - з часом набирають особливої цінності.

Історики відзначають – деякі документи, що увійшли до збірника, є зразками своєрідного політичного провіденціалізму, вони чітко бачили майбутню політичну долю України. З іншого боку, в цих документах зустрічаються приклади подібності, майже тотожності, політичного пафосу громадських діячів 50-60-х років і сучасних націонал-демократів. Цей пафос існує поза темою спадковості українських традицій демократії, і провокує на певні запитання. Чи є предметом національної гордості актуальність визвольних гасел минулого, чи не змінилися засоби впливу на ситуацію, якщо сама ситуація давно вже є іншою?

І останнє – рукописи не горять, коли потрапляють до надійних рук упорядників і видавців. В іншому випадку – доля рукописів під загрозою. Ця загроза є реальністю сьогодні, коли суспільного розголосу набули «чутки» про спалення документів, що стосуються історії УПА у Львові, коли Державна архівна служба вносить на розгляд Верховної Ради законопроект, що дозволяє знищення документів, яким менше шістдесяти років, сьогодні, коли зрештою діяльність певних владних структур не заперечує можливості фальсифікації історії, а, можливо, їй сприяє. Тому залишається радіти, що документи-свідки   діяльності еміграційного Державного центру УНР потрапили не до рук сучасних українських чиновників, а все ж таки зустріли на своєму шляху у вічність дбайливі руки науковців.