Re:цензії

29.12.2011|07:15|Ніна Герасименко

Парадокси Олекси Росича

Коли у 2002-му році кіносценарій «Останній забій» взяв у своїй номінації першу премію конкурсу «Коронація слова», ім’я Олекси Росича вперше стало відоме широкому загалу.

А після того, як сам сценарій було надруковано в кількох поважних часописах, а його адаптована під белетристику версія вийшла окремою книжкою у видавництві «Джура», про нього всерйоз заговорили, як про новітнього Стефаника чи Еміля Золя. Адже такої глибини внутрішнього розпачу і безвиході, такої гостроти проблеми виживання так званих депресивних територій, де живі заздрять мертвим (у конкретному випадку - невеличкого містечка, де всі засоби для існування і всі сюжетні колізії  зосереджені довкола шахти, кожен спуск до якої - практично самовбивство) практично ще не було.

Усі чекали продовження тематики, нових сценаріїв чи романів, а пощастить - то й гостросюжетних соціально-психологічних фільмів. Однак - парадокс перший - Олекса Росич раптом кидає писати для дорослих і подається в дитячу літературу. Таку зміну амплуа він якось пояснив тим, що дійсність останнім часом стає настільки жахливою, що описати її можна лише вдаючись до завуальованої мови казкової оповіді з багатьма натяками та підтекстами. А далі, як то кажуть - sapienti sat.

Власне, саме через цю багатовимірність дитячі твори Росича важко назвати суто дитячою літературою. Швидше - це все ж література для дорослих, де є місце і для гострої сатири, і для м´якого гумору, і для багатьох натяків та алюзій. Але ж і Ганс Християн Андерсен теж свої оповідки адресував у першу чергу дорослим. Та й Астрід Ліндгрен адресувала свої оповідки не лише малечі. Але що дає підстави зарахувати Росича і до когорти дитячих авторів - це великий пласт надзвичайно актуальних морально-етичних проблем, які порушуються у його творах: чи є межа підступності, жорстокості й цинізму тих, хто вважає себе сильними світу цього; до якої межі може опуститися людина, забувши про своє призначення на землі, і чи варта вона осуду; чи варто міняти свою людську сутність на гроші і чи настільки вигідна така оборудка; чи таке вже всесильне Всесвітнє Зло та багато інших запитань, які постають перед сучасними підлітками, вихованими на телешоу та політичній нестабільності.

Творчим дебютом Олекси Росича на теренах дитячої літератури стала пригодницька повість «Отто, Принц Львівський», яка побачила світ у «Видавництві Старого Лева» в серії «Дивовижні світи». Книга розповідає про пригоди двох львівських школярів, які вирушили в мандри за посередництвом старого годинника, щоб розчаклувати загадкового Принца Отто, володаря країни Отландії, який, ні про що не здогадуючись, живе самотньо у львівській квартирі №9, що в будинку №7 по вулиці Старій, де ходить трамвай №12, під виглядом такого собі пана Ступки, що псує нерви всім мешканцям вищезгаданого будинку (а особливо - пані Гаркавій) своїм неймовірно гучним хропінням. Тут їм випаде нагода познайомитися із мудрим бібліотекарем Годо, його трішечки екзальтованою помічницею архіваріусом пані Берлусконі, злим і підступним Володарем Часу - Золотим Лордом, аптекарем паном Мазярем, який колись очолював Королівську Медичну Академію, добрим і щирим макаком Жору і пережити неймовірні перетворення людей на пам´ятники і навпаки, а головне - розбудити в людських серцях бажання боротися, опиратися злу, нехай іноді за це доведеться заплатити власним життям. Але навіть смерть не має влади над тим, хто віддав своє життя за іншого - таким людям дарується можливість, коли ніхто не бачить, виходити з каменя і прогулюватися вулицями нічного міста.

Дебют видався вдалим, тому що вже за рік у цій же серії вийшла друга книжка Олекси Росича «Джовані Трапатоні», яка розповідає про пригоди балакучого чорного ворона із химерним аристократичним іменем Джовані Трапатоні, який на початку чимось нагадує коня Юлія із новітнього мультика про пригоди Альоші Поповича, але у фіналі виявляється здатним на самопожертву в ім´я великого кохання до вірменської воронячої принцеси Маріам і навіть трішки змінює чорне забарвлення на рожеве. Саме він за підтримки 12-річної дівчинки Лади, її енергійної бабусі Гані та не менш енергійних її подруг - активісток Львівського товариства «Усі, кому за 70» пані Лана і пані Дана кинув виклик найчорнішому чарівникові на ймення ДДТ, і таки отримав, нехай не остаточну, але свою особисту велику перемогу. 

Для обох книг автор обрав стилістику середньовічних готичних містерій. Час і простір, у якому діють герої, надзвичайно пластичні, тому за допомогою старого годинника можна опинитися у будь-якому паралельному часо-просторі, а пам´ятники мають здатність спокійно розгулювати нічним містом («Отто, принц Львівський»); у старій водокачці може міститися цілий замок, а ворони легко набувають людського вигляду і втрачають його («Джовані Трапатоні»). Надзвичайно цікавим є епізод напівсну-напівмарення мами Лади, пані Барбари, коли вона бачить, як ворон (він же - ДДТ), що виповз із каміна, краде в свою торбу кольори із предметів, а тоді, сполоханий, впускає свою здобич і кольори повертаються на свої місця. Ще одна особливість Росича-письменника - вміння побачити казку в сучасній дійсності, звичні речі роблячи незвичними. Це проявляється навіть в іменах героїв: помічниця архіваріуса із «Отто...» є тезкою прем´єр-міністра Італії Сильвіо Берлусконі, а реальний Джовані Трапатоні колись очолював збірну Італії з футболу.

До речі, ще один парадокс Олекси Росича як дитячого письменника полягає в тому, що місцем дії своїх творів цей корінний донеччанин обирає Львів (от і скажи після цього, що східняки якось упереджено ставляться до галичан). І не просто обирає, а надзвичайно точно передає особливий львівський дух, який безпомильно вгадується в кожному рядку обох казок. Бо тільки у Львові може жити такий собі пан Ступка, який усе життя пропрацював у трамвайному депо і вважав себе найщасливішою людиною, тільки у Львові можна зустріти старого аптекаря пана Мазяра, тільки у Львові щотижня трамвай може зупинятися біля будинку водія, і всі пасажири терпляче очікуватимуть, доки пан водій розбереться з поведінкою свого шибеника-синка. А про смак львівських льодяників і говорити годі - вони розписані настільки колоритно, що хочеться відкласти в бік «Отто...» і бігти до найближчої крамниці - а раптом знайдеш? І тільки у Львові можуть бути такі собі старосвітські, але надзвичайно зворушливі пані Ганя, пані Дана і пані Лана, тільки у Львові може бути кав´ярня «Гасова лампа» (чи не з «Синьої пляшки» вона списана?) - це вже про реалії «Джовані Трапатоні». І ще багато-багато чого такого, про що Віктор Морозов заспівав би: «Тільку ві Львові».

Обидві книжки надзвичайно захопливі, по-дитячому щирі і щемливі, а ще - наскрізь просякнуті гумором, що місцями переходить у неприховану іронію, а то й різкий сарказм. Ну, як іще сприймати сцену морально обґрунтованого грабунку крамнички гузиків активістками товариства «Ті, кому за 70», чи постійні викривальні сварки Джованні Трапатоні та його друга Тоні Бравісимо. До речі, якщо в першій книжці було більше гумору і тепла, то в другій посилився відвертий сарказм, і від цього нікуди не подінешся. Особливо це відчувається, коли мова йде про сучасну політику, про суддів, депутатів, політиків, банкірів. При чому автор вбачає тотальну деградацію не лише в Україні, але й у світі. «Насправді ці вибрані діти - справжні виродки. Але... Але саме ці розумники за п´ятнадцять-двадцять років будуть керувати державами та визначати шляхи розвитку людства», - говорить банкір Макс Гай про вихованців надпрестижного Лондонського Гранд-Коледжу, спадкоємців найбагатших людей світу.

Можливо, така прямолінійність дещо й шкодить художній канві творів. Особливо це відчувається в епізоді з «Отто...», коли головні герої, Северин та Любко, потрапляють до країни Макакії, де найулюбленіша розвага місцевих жителів - спостерігати в цирку за виступом дресированих... людей. Але, дивлячись на суцільну фальш і маніпуляції, які панують в нашому політикумі, як не зрозуміти крик душі автора, що у вуста однієї з макак вклав такі розмірковування про потенційні можливості людських індивідуумів: «Повір мені, брате, для нашої справи треба купувати найдорожчий товар - політиків. Це найкращий різновид людей. Ця людська каста ідеально адаптується. Вона найкраще піддається дресурі! При чому, якщо людина - політик, то тут уже зовсім не важливо, до якої національності вона належить. Ця каста людей просто створена для цирків та для мистецтва дресури! Вони одразу стають рачки, їх навіть не треба цьому вчити! Вже на другий день занять вони такі номери починають видавати, що публіка в захваті!».

Зрештою, у творах Олекси Росича є головне, що потрібно для дитячої літератури - вони вчать чітко розрізняти добро і зло, щирість і лицемірство, доброту і черствість, жертовність і жорстокість. І вони вчать підлітків робити правильний вибір. Бо саме для цього й існують на світі казки. А казка - «саме так дорослі звикли називати найправдивіші історії у світі. Ну й нехай».

До речі, обидві книжки мають практично відкритий фінал.

Далі буде?



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

17.02.2019|11:30
17 лютого видбудеться вечір пам´яті "Ціна життя Небесної Сотні"
16.02.2019|19:01
Письменник Тарас Ващук подарував українській школі в ОАЕ партію видань «Книга-мандрівка. Україна».
16.02.2019|16:46
Вийшла книга "Веремій В´ячеслав. Правда життя журналіста" про загиблого героя на Євромайдані
16.02.2019|14:22
Директор Інституту книги розповіла, які напрями фінансуватимуть у 2019-му
16.02.2019|12:09
«Кімната Джованні» Болдвіна - книга місяця за версією “The Guardian”
16.02.2019|09:50
Львівські митники передали науковій бібліотеці України вилучені раритетні видання
15.02.2019|14:25
У Чернівцях гімназисти подарували книжки онкохворим діткам
15.02.2019|12:39
Роман «Ім’я троянди» Умберто Еко перетворили на телесеріал
15.02.2019|10:03
У Лондоні Книжковий Арсенал номінували як найкращий літературний фестиваль року
14.02.2019|20:45
Леонід Яковишин – лауреат премії імені Миколи Гоголя


Партнери