Книга «Рутенія. Повернення відьми» написана у жанрі етнічного українського фентезі. Тут є чугайстри, відьмаки, мольфари, злидні, перелесники, русалки, песиголовці та інші міфічні і казкові створіння, які, за легендами, мешкали на території сучасної України. Здавалося б, нічого особливого - етнічне фентезі нині дуже модне в Україні, хто тільки не брався описувати пригоди віщунів і козаків-характерників, на чиєму шляху зустрічаються мавки-русалки разом зі всякою абсурдною чортівнею, але вже з перших сторінок цієї книги відчуваєш, що оповідь буде не про пригоди на псевдоісторичному тлі чи заговорені козацькі скарби.

«Рутенія» насамперед причаровує мовою, яскравою, чіткою, образною. Бо головна героїня, відьма Рутенія - не просто чаклунка, що напилася води із Джерела забуття і втратила пам´ять, і тепер дівчину переслідують підступні вороги. Рутенія - відьма за світобаченням, «та, що відає», з нею розмовляє світ, звертається до неї шурхотом листя, шепотінням лісу, бринінням річкових хвиль, пророчими сновидіннями... І це не літературний прийом, бо вся метафорика твору використовується не для створення малюнку-декорації, а для передачі смислів, психологічних, соціальних, міфічних.

Світ настільки живий і прадавній, що сили природи у ньому стають діючими особами:

«Ніч упала на Суронж. Місто занурилось у пітьму, яку силкувалися розігнати мерехтливі вогники з людських вікон. Втім, мигтіли вони боязко, ніби розуміючи: якщо прийшла ніч, має бути темно. Ніч - Чорнобожий час, час мороку, час зла. Вночі не варто ходити вулицями.

Повіяв холодний вітер. Його морозний подих майнув вулицями і попрямував до замку Великого Князя. Якщо на шляху траплялося світло, він гасив його, лишаючи по собі доріжку з мороку.» (стор. 32).

А ще цей світ повний музики кольорів та звуків, яка теж вплітається в мову оповіді, додаючи їй барв і глибини:

«Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпалися догори, до верхів´я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце.» (стор. 186).

Глибинна музичність тексту може бути причиною, чому так органічно у твір лягають пісні «Океану Ельзи», «Вія», народні композиції, а також справжні ритмізовані українські замовляння (щоправда, особисто я їх намагалася не читати уважно, щоб чогось не накоїти: прадавнє таємне знання тому і таємне, щоб ним користувалися тільки навчені).

Зазиваючи читача до світу пригод, автор майже одразу проявляє істинне обличчя свого «фентезійного» світу. Укранія поділена на частини: в одній владу мають волхви на чолі з Добровіном; в іншій владарює чаклун Ахруман. Здавалося б, типова ситуація для фентезі. Аж ні, все стає не таким зрозумілим і простим, коли у третій частині герої помандрували в Ахруманові землі.

Люди, що населяють Укранію, - це всі ми, але показані різними, бо життя у тому краю залежить від того, в чиїх руках влада.

У Словунії зі столицею у Суронжі править князь Яр, досить молодий, як людина не поганий, та він часто спокушається розвагами і явно не може бути зразковим Великим Князем. Тут люди тільки вчаться сприймати соціальну несправедливість і підступність як належне, вони псуються повільно, але невідворотно. Показовий такий приклад:

«- Куди ти преш?! - почув раптом Добровін і зрозумів, що мало не втрапив під колеса якоїсь гарби. - Ой, пробачте мені! - забелькотав її власник, упізнавши відьмака.

- Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережніший! - усміхнувся відьмак, і чолов´яга погнав коняку далі.

Вже здалеку донеслося:

- Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться. Кляті відьмаки...

Він зупинився як укопаний - таких слів раніше не було чути.» (стор. 18).

І це ставлення до того, хто захищає їхнє місто від зла.

Натомість перетворення загальної маси людей в Ахрумановій частині світу вже відбулося. Життя і свобода тут нічого не варті, є тільки біль і право сильного - ось єдина істина, а ті, хто намагаються протистояти такому укладу, - гинуть, часто страшною смертю. Щоб їх не зачіпали, прості люди лестять тим, хто має владу чи силу, як то, наприклад, вершники Ахрумана; вони цілком нормально ставляться до полювань чорного замку, прадавньої твердині, яка раз на кілька років прокидається і краде людей, лише тікають світ за очі, думаючи тільки про власний порятунок. Ці люди вже не здатні по-справжньому ні до об´єднання, ні до громадського спротиву, і живуть за принципом «моя хата з краю».

«В селищі ніхто навіть не помітив зникнення сусідів. Лише через кілька днів всюдисущі діти принесли звістку: хата згоріла, ані батька, ані дочки немає.

«І слава богам!» - подумали селяни, бо ж важко жити поруч із ворогом, який тебе кривдить, але ще важче жити із тим, кого ти скривдив сам.» (стор. 154).

Автор показує читачам, що буває з тими, хто піддався байдужості, бо вона і є найстрашнішим злом. Люди самі обирають цей шлях і кличуть злі сили у своє життя маленькими вчинками чи постійним зволіканням:

«- Не обов´язково вбивати, грабувати, насилати пристріт, щоб служити злу. Варто лише раз вибрати власний спокій, власну ситість за рахунок іншого, і крок до зла вже зроблено. А чим більше таких дрібних кроків, тим легше дається наступний вибір, тим простіше обійти суперника, підставити йому ногу, забрати те, що йому належить... - Добровін знову замислився. - Зло не народжується миттєво, воно приходить у наш світ потай, крізь щілини у совісті.» (стор. 180).

Ця філософія актуальна насамперед не для фентезійного світу, а для нашої сучасності. Окремі фрагменти взагалі читаються як коментарі до нашого сьогодення:

«- Ворон уже багато років обплутує лиходійським павутинням нашу Словунію. Князівства переповнені його засланцями, які розпускають поголоси про добре життя Богумира і про слабість відьмаків Словунії. Поголос летить швидко, і його неможливо зупинити. Правда нікого не цікавить. Кожен бачить, що хтось живе краще, і певен у тому, що це за його рахунок. Так шириться ворожнеча. А коли ще й дати причину - відьмаків, злиднів, чугайстрів - на яку можна все звалити, то вважайте - справу зроблено. Такий народ вже завойовано без війни!» (стор. 182).

У такі миті розумієш, що це нас, українців, а не вигадану Словунію, завойовано без війни, а ти сам нічого не зробив, щоб тому запобігти чи протистояти.

Автор майстерно на підсвідомому рівні переплітає психологію людей зі свого твору і психологію реальних мешканців нашої країни. На мою думку, це найцінніше у «Рутенії».

Проте, автор показує проблеми, та не дає шляхів до їх вирішення. Книга не виховує новий тип вільної особистості, яка потрібна сучасній Україні. Імовірно через те, що автор не бачить гідних прототипів у реальному житті.

Певно, щоб вплинути на всю потенційну аудиторію книги, замислювалися чотири рівноцінні особистісних лінії: відьма Рутенія, яка шукає себе і врешті-решт знаходить не у протистоянні чи війні, а в коханні; зільник Золота, який теж шукає себе, але більше через «професійне» втілення, стає вправним чарівником, аніж через внутрішній розвиток; чугайстр Віт, чий пошук насамперед функціональний, бо сам герой не змінюється, але починає відчувати себе захисником і провідником для людей; злидень Бось, чий шлях найцікавіший, бо цей герой спочатку мав певні домовленості з Ахруманом, а тоді поступово змінив свої погляди на життя і приєднався до гурту відьми Рутенії.

Всі ці герої цікаві, але Рутенія і Бось усе ж розвиваються гармонійніше, їхні образи більш цілісні. Щоправда, не обійшлося і без стереотипізації «обраних»: Рутенія - «Божа донька», а Бось - князь злиднів, чий народ наприкінці роману набуває позитивного забарвлення, бо злидні чіпляються лише до людей, які ведуть негідний спосіб життя, - гарний привід замислитись, чи не так?..

Богородний статус Рутенії зводить нанівець весь позитив від розвитку її психологічного образу і вона стає функціональною героїнею, в якій втілюються авторські ідеї. Так, читач цілком погоджується з нею, що «Не можна рятувати світ, проходячи повз убивство!» (щоправда, невдовзі стається випадок, коли героям доводиться дивитися, як помирають безневинні люди, і не втручатися, щоб не занапастити себе - чи це не зрада своїх переконань?), і замислюється над вибором, чи варто вбити ворога, пожертвувавши двома життями, щоб врятувати світ. Рутенія робить правильний вибір, показуючи читачеві, що у будь-яких обставинах треба шукати нові шляхи і не жертвувати нічиїм життям заради благоденства чи порятунку світу.

Окрім людей (народу) і героїв, що постійно діють у сюжеті (Рутенія, Золота, Віт, Бось, русалка Дзеванна, відьма Русана), у творі є двоє найбільш наближених до богів - Добровін і Ахруман. З одного боку, може здаватися, що вони непримиренні вороги, бо втілюють у собі Добро і Зло, але це не так. Як Ахруман не жаліє відьмаків-охоронців, коли викрадає оберіг Суронжу, так і Добровін безжально мучить й убиває найближчих до Ахрумана чаклунів, щоб дізнатися, що сталося із поневоленим Золотою, чи б´ється із ворогами, закляттями відбираючи життя тих, хто не відступає.

Добро і Зло відносні у цьому світі, а сила - меч, і тільки від людини, чарівної істоти чи відьмака (походження не суттєве) залежить, якими будуть вчинки і наслідки.

Проте, велика сила деякі обмеження знімає (так само як гроші і влада у реальному світі). Якщо всі чорні вершники, навернені Русаною на шлях добра, чи Борислав, що здійснив помсту за вбиту дружину, розплачуються власним життям за життя відібрані (і не має значення, відібране життя у ворога, лихої людини чи безневинної); то на Добровіна та Ахрумана розплата не чекає. Ахруман має шанс на повернення, а Добровін повертається у Суронж, залишаючись головним серед відьмаків. Ахруман і Добровін схожі на шахістів, що лише наприкінці бою (особливо це стосується Добровіна) самі з´являються на шаховому полі. Щось подібне було в протистоянні Волдеморта і Дамблдора, мимоволі розумієш істинний вплив світової літератури на вітчизняну і згадуються кочові літературні образи, що, звичайно, не знижує важливості їхнього існування у тексті.

На мій погляд, «Рутенію» можна читати або як пригодницьку історію, милуючись мовою, ритмомелодикою, метафорикою тексту і багатством деталей; або як філософсько-соціальний твір, проекцію нашого суспільно-політичного життя на фентезійний світ.

Проте, як би там не було, «Рутенія» - книга виключно для дорослих, хоча фентезі традиційно вважається дитячою літературою. Для дитини у цій книзі забагато жорстокості, як психологічної, так і фізичної, крові і смерті, відсутні дитячі сценарії проходження тексту (у книзі взагалі серед головних і другорядних героїв немає дітей), є елементи, заборонені у дитячій літературі, як то, наприклад, вбивство дитини.

Хоча книга, безперечно, захоплює, а місцями й зачаровує читача та запам´ятовується. «Рутенія» відкриває новий шлях до розвитку фентезі в Україні, коли європейська по духу книга пишеться на основі слов´янського язичництва.

Та, не зважаючи на всі численні авторські знахідки, головним прорахунком книги, на мою думку, є те, що у своїй боротьбі із Чорнобогом і чаклуном-вороном Ахруманом герої не змінюють світ, не змінюють суспільство, не вказують шляхи до цих необхідних і для Укранії, і для України перетворень, і саме тому повернення зла ввижається невідворотним, як сам плин часу.

Можливо, ми, українці, справді ще не доросли до того, щоб жити своїм розумом, а не чужинською волею. Хто у тому зізнається щиро?..

«Ворон летів із камінчиком у дзьобі крізь вітер, сніг, завірюху і дістався таки мертвого Ахруманового замку. Влетів у бійницю і кинув камінець до центральної зали. Походив по залі, покружляв і полетів назад, до Городища. Багато, багато роботи. Каміння дрібне, друзок тисячі, а сил не так багато. Пусте. Час є. Роки, десятиліття, а може, й століття. Ворони, які мають мету, живуть довго...» (стор. 372-373).