Нова збірка талановитої письменниці та літературознавця з міста Броди на Львівщині Світлани Антонишин вражає від першого доторку завдяки майстерному оформленню художника Володимира Нечипоренка. На романтичній палітурці у кількох символічних речах – увесь світ: і сама, задивлена у людські душі, поетеса, і свіча-надія, що так часто присутня у її творах, і квітуча зелена липова гілка, що так пахне літом, і падаючі зорі, що віщують щастя… А ще – рожева завіса-вуаль, якою можна часом відгородитися від світу, або тільки приховати обличчя… Інші ілюстрації можна сприймати як «новий реалізм». Одна нагадує центральну площу засніжених Бродів, інша є узагальненим образом замріяної, але щасливої жінки, котра віддалено нагадує Мадонну з «П’єти» Мікеланджело, остання – наче проста кульбабка, яка от-от розлетиться своєю по світу…

Та повернемось до поезії Світлани Антонишин. Уже перший вірш «Двадцятому на помин» розкриває перед нами усю «горіхово-гріхову» українську історію минулого століття. Але авторка підкреслює, що ця невтішна історія тягнеться давно, з часів Івана Котляревського, а то й раніше, коли виникло таке промовисте прізвище:

(Мовчить в Полтаві вічна Терпелиха

Свічею на іржавому мечі…)

Все, як було… І болем, полем, жалем –

Нові свічки за упокій біди.

Та найгірше, що висновків з усього українці знову не роблять:

Покірно йдемо. Вперто – не туди!..

Своєрідним є твір «З життя равлика». Авторка пропонує підзаголовок «Майже поема». Дійсно, це схожа на східну поезію історія швидкоплинного життя чоловіка від дитинства до смерті, яку передано очима равлика, котрий теж постарів і розпачливо кричить голосом хлопчика: «Мамо!» Кожен етап життя людини сприймається цим персоніфікованим героєм з розумінням і повагою. Такими ж свідками змін виступають поріг, старезне піаніно, футбольний м’яч, хвіртка кольору неба. Речі, які набули символічності не для однієї людини, а більшості сучасників.

Кожен цикл віршів має свою специфіку, визначену авторкою. Так, «Зимова аритмія» названа циклом-кардіограмою, адже тут так само чергуються настрої, ритміка, образи. «Маленька діогенова наука» визначається як «наївні рубаї». Хоча кожен твір сприймається окремо, але вони також створюють логічно завершену історію з повчальною кінцівкою:

«…А ти не жаль, а пожалій себе!

Ще встигнеш відкричати біль небес

І відмолити кожен крок до щастя…

…Якщо сама до себе доростеш…»

Цикл «Ворожіння на кульбабі» авторка умовно поділяє на три сеанси, у кожному з яких – людські долі, сподівання, розчарування. Так само символічне число три звучить у «Вітряному триптихові», де простежується історія життя людини, пам´ять про неї. Подібна будова і циклу «На межі», котрий поетеса називає «варіаціями». Реальна самотність і бажання почути рідний голос; образа, що приводить до відчаю, і вміння пересилити себе і зробити рішучий крок назустріч долі – такі мотиви звучать у мобільному циклі «Гудки з чужого простору».

Щасливі мрії і спомини виникають у снах циклу сюрреалістичних варіацій «Явлення яви», але, зрештою, омана зникає і постає жорстоке життя:

А що сни?..

Вони вже не пам’ятають,

Де були і кого тішили

Щасливими кольорами

задзеркалля.

У веселих свічадах

Тих легковажних блукальців

Каліки ніколи не бачать себе

На милицях.

Незрячі цілують кохані вуста,

Не шукаючи їх навпомацки.

Німі ідеально (нота в ноту!)

Співають «Червону руту».

Надзвичайно ліричний твір «Естамп кленового листка» – чи не єдиний з хепі-ендом, хоч також сповідально-тужливий. У короткій любовній історії є все: довга дорога до коханої, на зустріч з якою уже не сподівалась героїня, і прощення:

…Що ж, заходь.

Будь довгожданим небом.

Не вагайся. Ось моя рука.

То нічого, що сльоза. Нічого…

Знаю, в нас бували й кращі дні.

…Охнула лакована підлога –

Впала зірка до паркетних ніг…

Пісенний цикл «Імпровізовані ключі» спонукає читача згадати відомих письменників. Перший твір «Римські вечори» переносить нас разом з Миколою Гоголем у Рим, де відомий митець переживає любовне розчарування, страждає від самотності, звинувачуючи у всіх бідах власну зовнішність:

Він до профілю пташиного вже звик…

На портреті не обличчя – сива рана.

Він ту рану гримом усмішки прикрив,

Щоб Єдина не злякалася печалі.

Плачуть з Гоголем самотні вечори…

Інша поезія «Зéрниця» нагадує лірику Миколи Вінграновського («Сеньйорито акаціє, добрий вечір»), його неперевершені поетичні фігури, фоніку. Поезія «Маргарита» є відгомоном відомої булгаковської історії. Завершує цикл «Двоголосся», що віддзеркалює останні твори Ірини Жиленко і її розмову з Володимиром Дроздом.  

Експериментальним у плані строфіки  видається поезія «Той сніг упав неждано, як біда», де кожна строфа поповнюється зайвим рядком, що нагадує процес скачування снігової кулі.

Вражають майстерні метафори: «комір лисичку свою береже», «сохне на лавочці скибка весни, наче із проліска вийняли душу», «забув грамофон танго прадавнє і сніг на долоньці», «чиясь душа безсило хлипає, неначе загубила літо», «а серце вже вросло у темний лик стіни», «солодкий шпак камінчиком упав». Кожна з них жива і наче просить, щоб її спробували не лише уявити, але й намалювати пензлем Марії Приймаченко. Частина слів Світлани Антонишин заслуговує стати афоризмами: «Розбився світ. Тепер уже не склеїш», «Така печаль, що й ангели не плачуть», «Втім погода не винна, Просто серце зламало крило».

Кожен із творів цієї збірки примушує читача замислитись: як він живе? Чи добре робить? Чи мріє про те, що насправді потрібно? Яким є наше життя? Невже таким важким? А, може, хтось поруч дійсно страждає?

Більшість творів справді читаються непросто, потребують повторного осмислення. Але вони варті уваги і чекають на свого елітного (не побоюсь цього слова), інтелектуального читача. Адже такої глибокої, філософської і водночас інтимно-зболеної лірики у нас не так уже й багато.