Колись мені потрапила на очі така книжечка під назвою «Тен-клуб»: Житомирська поетична тусовка (1994), де зачепив мене своїм віршем, присвяченим Україні  (назви зараз не пригадую, бо книжки не маю під рукою) В’ячеслав Шнайдер. Словом, у тому вірші Україна всіляко називалася і обзивалася, і було се щось у дусі Кулішевої «Псалтирньої псальми» («Народе мій, ясирнику татарський… »), але написано … євреєм (хочеться мені використати Шевченківське називання «жидом», але в цьому контексті воно зарізко звучить). Обурило мене, яке мав право саме єврей се писати?!.

Опісля ще щось зустрічалося мені з писань Шнайдера, але якесь внутрішнє упередження не давало можливості все те читати. Аж ось, на сьогорічному львівському форумі мій приятель, львівський літературознавець Петро Ляшкевич, сказав мені, що івано-франківський видавець Василь Вітенко спрезентував йому книжку, від якої він не зміг відірватися і до півночі прочитав. На моє запитання, що то за книжка, відповів «Записки сільського єврея» В’ячеслава Шнайдера. Отакої, собі подумав я, знову сей житомирський жид щось «викинув» про Україну Велику. Але коли почав читати книжку, до речі, ще не зшиту, бо видавець друкує книгу частинами, був заскочений тим, що якісь сюжети цієї книги хотів би написати і я.

Словом, весь сей вступ написаний для того, аби читач зрозумів, що книга, яку він візьме до рук, написана в кращих традиціях Шолома Алейхема, де  іронія над своїм жидівським походженням іде в парі з іронізуванням над українською ментальністю. І немає у цій іронії ні образи, ні насміхання, а є добродушне іронічно-гумористичне глузування над тими життєво-побутовими ситуаціями,  з якими стикаємося щодня, але не помічаємо їх, пропущеними крізь призму легкого іронізування (хоча в основі дуже драматичного) над своїм українським єврейством. Літературний хід зроблено майже геніяльно, бо інакше патріотичне українство знову било би в бубни, що над ними насміхаються «перхаті  жиди».

Тепер до справи. Історії, розказані В’ячеславом Шнайдором, смішні, легкі й повчальні (без нав’язливого дидактизму). Сюжети пов’язані у декілька  блоків. Перший із них – «Записки сільського єврея» – розповідь про долю молодого вчителя російської мови, якому довелося працювати в одній із сільських шкіл і вчити дітей різних предметів, за винятком одного – трудового навчання, «традиційно протипоказаного радянському єврею » (с.7). Деякі міркування авторські я наведу, перший з них є своєрідним уступом до шкільної епопеї молодого вчителя: «А я ж хочу розкрити український провінційний космос! Дайте мені свіже українське язичництво, давайте сюди купальських дівчат, замовляння, даннє, чорта мені дайте, відьму, домовика!

Я вам розкрию український провінційний космос! Туди, туди, де меткі школярики затискують однокласниць, які пронизливо і задоволено верещать, туди, де вісімдесятирічні бабусі провокують на зґвалтування » (с.6-7). Два інші сюжетні блоки пов’язані  темами «Містика» і «Студія», в основі яких спогади далекої авторської юности, коли він відвідував літературну студію у місті Ж.

Між цими блоками ще є декілька історії («Ніч перед Різдвом у місті Ж.», така собі іронічно-спогадова повість про місцевого журналіста-єврея, який користувався незграбним журналістським псевдонімом Лупцишин: «Але яким було справжнє прізвище Лупцишина, автор не збирається повідомляти. Вже те, що головна героїня так чи інакше знається з євреєм, – серйозний прорив, але сумніваюсь, що припустимо з естетичної точки зору ввести в повість якогось Шифмана чи Хузмана, який добивається кохання юної і прекрасної української дівчини. Ви тільки на секунду уявіть собі: «Оксана і Рабинович!». Через які муки пройде український читач? Що скажуть про зв´язок єврея з «гойкою» класичні єврейські батьки, які ще подекуди водяться на цьому світі? Згубне для автора незадоволення виявиться і з боку українських національно свідомих кіл, і з боку не менш свідомих кіл єврейських. Я вже не кажу про равінат, який твердою, звичною до обрізувань рукою тут же перекриє всі спонсорські потоки! Автор не є етносадистом чи етномазохістом, отож побережемо далеко не безмежне терпіння титульної нації і нації богообраної й обмежимось журналістським псевдонімом» (с.57-58).

Інші сюжети («Возбудітєль», «Погром», «Це не українці», «Колонка», «Карате», «Восьма заповідь», «Ментальність») є доповненням до тих комічних, трагікомічних, смішних і не дуже, але правдивих історій про наше з вами «житіє гаремноє»: тут формування першого статевого досвіду в єврейського хлопчини; про побутові ситуації-маразми, які такими звичними і майже рідними є для нас; про те внутрішнє несприйняття, яке пережив єврейський підліток зі своїми українськими ровесниками; про «восьму» біблійну заповідь «не кради» (кінець цієї історії, дуже симптоматичний для нашого життя, я тут наведу: «А тої ж ночі, коли я згодився на крадіжку картоплі, мені приснився сумний Спаситель. Хочеш – вір, хочеш – не вір: сам Ісус Христос, зажурений і співчутливий, постав переді мною. Християнином я ніколи не був, але він мені завжди подобався. Говорив Ісус чистою українською мовою. – Господи, – заволав я, – я вкрав!

-   І що? – сказав він.

-  Та це ж заповідь! – простогнав я. – Заповідь «не кради»!

-  Сину, – сумно зітхнувши, мовив Ісус, – хіба ти не знаєш, що я відмінив цю заповідь для ваших місць? »).

Все у цих історіях мене влаштовувало і коли я вже був готовий у запалі свого читацького сентименту уявно обняти В’ячеслава Шнайдера зі словами покаяння і християнської любови «Жиде-брате!», то натрапив на одні авторські міркування, які дещо «збили» мій братерський запал. Маю на увазі ось сей пасаж: «Аналізуючи свій конфліктний роман з Україною, я помічаю, що ніколи не вважав її матір’ю. Я був невдалим коханцем України – в цьому є, якщо хочете, певна трагічна велич – отже, Україна повинна спокутувати переді мною свою провину, але як і коли – бог знає » (с.48). Знову щось сей жид накрутив, подумалось  мені. Але порозмисливши, подумав, що Шнайдер не був би Шнайдером, а таким собі звичним фіглярем і флюгером Шнайдаренком, якби не написав того, що  відчуває насправді. Мені ж залишається вибір, вкотре несприйняти або намагатися зрозуміти. Я вибираю останнє.

Направду, се дуже добра книга: виклад, історії, авторська тенденція. Все це разом взяте переконує мене в одному важливому висновку: В’ячеслав Шнайдер із тих українських письменників сьогодення, яких можна і треба  читати, аби позбутися деяких завищених національних оцінок і відмовитися від деяких задавнених національних упереджень. Зрештою, цю книжку можна читати просто насолоджуючись і відпочиваючи, без будь-яких моралізувань і вумних повчань.