Явна таємниця людського буття, пошуки його сенсу і розгадування уже давно відомих запитань, здається, будуть невичерпними темами творчости ще не одного покоління митців. А надто тоді, коли світ і час ставлять особистість в межові ситуації, коли проблема вибору є невід´ємним елементом визначення подальшої долі.

У художній літературі цим темам присвячено чимало творів, які пропонують різноманітні погляди на екзистенцію людського світу, на відмежування особистості і її самозаглиблення. В такій ситуації майже кожен герой стає частково відстороненим від дійсності для того, щоб продемонструвати погляд збоку на життя, на його плинність і відносність. Найчастіше таке бачення втілюється в образах подорожнього, мандрівника, що, на перший погляд, нейтрально долає певний відрізок життєвого шляху, розповідаючи про всі перипетії побаченого ним у людському світі. Звідси і мотиви подорожі, далеких і фантастичних мандрівок, паломництва, містичних польотів та походів у потойбічні світи тощо.

До своєї мандрівки по стежинах людської душі нас запрошує Йосип Свіжак у власній поетичній збірці «Подорожній». Проте, якщо хтось сподівається зустріти під час цієї подорожі якусь екзотику, прикрашену кольоровими і нетривкими декораціями, то змушені його розчарувати, бо Подорожній Й. Свіжака поведе нас дорогою одвічних сумнівів над сутністю людини, а домінуючим настроєм буде, як визначено у передмові, «настрій зболеного розчарування». Причини цього розчарування приховані у непростому, іноді суперечливому, внутрішньому світі ліричного героя.

Здається, Дж. Фаулз висловив думку про те, що всі письменники поділяються на два типи: письменники-проповідники і ті, що пишуть задля розваг. Після прочитання збірки «Подорожній» складається враження, що автор претендує на приналежність до першої категорії в ЇЇ українському розумінні. Характер Подорожнього у збірці розкривається на перших сторінках в однойменному вірші. У Й. Свіжака це той тип ліричного героя, у якого сформований критичний підхід до дійсності, який морально не дозволить собі словесами малювати веселку з семи кольорів і потім дивуватися з цього дива, він швидше натраплятиме на недоліки і вади людського світу, бо вони завжди ближчі і буденні. Подорожній у збірці хоч і чекає «від небес не дощовиць, а манни, // Та падає лише сумне, буденне, зітне», тому образ ліричного героя у своїх судженнях зазнає постійних метаморфоз, він:

Йде битим шляхом битими ногами.

Йде — молодим. Йде — втомленим і сивим.
 

У цьому поході відкривається ще одна істина — «Хистке усе: польоти в снах і мрії — /  На цій землі ми тимчасові гості». Проте ліричний герой не має на меті констатувати «хисткість усього на цій землі» для вказівки на повернення до вічних цінностей, тут він намагається наголосити на плинності часу, де зло змінюється на добро, кривда на правду, адже у передмові маємо тезу, що «Йосип Свіжак у своїй новій книзі продовжує викривальну традицію української поезії». Автор і справді здатен висловити бурхливе невдоволення щодо деяких моментів історії, сучасної дійсності, літературного процесу і т.п. Проте іноді таке «продовження викривальної традиції», його надмір переходить у не менш «традиційне» критиканство, яким «збагачується» наша література вже друге десятиліття. Ідеалізація минулого і розвінчання негативів теперішнього йдуть іще від часів Т. Шевченка чи й раніше в нашій літературі. Проте варто нагадати, що обрання такої рот поета координувало і мотиви творчості, і її специфіку в постановці і подоланні проблем, де у спогадах про славне минуле могло засуджуватися неприйнятне теперішнє з надією або твердим переконанням у приході набагато кращого майбутнього. Над останнім ліричний суб´єкт Й. Свіжака впродовж усієї збірки майже не замислюється. Чи не єдиною версією проекції на прийдешнє є художнє припущення:

Там майбутнє лежить, як незнана судьба в
лапах сфінкса — камінного лева.

Важливість самого процесу викривання (чи то графоманії, чи моралі й свідомості молодшого покоління, в тому числі й літературного, чи суспільних реалій тощо) і відсутність альтернативної пропозиції натомість місцями викликають скепсис у читача. Складається враження, що у такий спосіб автор провадить власний монолог «на роздоріжжі слів», як він сам зазначає, не очікуючи ні запитань щодо його окремих тез, ні відповідей на його спонукальну риторику. Тому весь національний біль і переживання за долю й історію держави в окремих епізодах ризикують бути нерозділеними.

Своєрідним intermezzo для ліричного «Я» у збірці стає інтимна лірика. У ній Подорожній, багатий екзистенційно-філософським досвідом пройденого шляху, на деякий час залишає сумніви й розчарування і переходить до чуттєвого заспокоєння і душевної простоти.

Я пересічна, як і всі, людина,

що вік наповнить пережитим змістом.

І, продираючись крізь хащі галасливі,

де юрми бід і збайдужілі лиця —

лише тоді я чуюся щасливим,

як потопаю у твоїх зіницях.

Прикметно, що автор не дошукується якихось нетипових зворотів чи метафор, як більшість поетів в інтимних віршах, для нього важливим є сам факт почуття, що прокинулось, і одержання насолоди від нього і від присутності коханої. Хтось може назвати це простацтвом, проте слід зауважити, що прийом «затирання» епітетів чи компонування алогічних метафор також уже вичерпав себе.

В цілому ж «Подорожній» Йосипа Свіжака залишається романтиком свого часу. Мабуть, тому на своїй дорозі він і зустрічає більше сумнівів та розчарувань, оман і парадоксів, відкриваючи їх читачеві з власних спостережень:

Жаль, нещадні на оцій землі закони:
Гнути небо, щоб дістати до землі.

Але попри деякі абсурдності, що зустрічаються в бутті, подорож повинна тривати, адже, як йдеться у відомому афоризмі: «Рух — усе, кінцева мета — ніщо».