Теодозія Зарівна давно вже стала автором, кожна книжка якої відкриває нові грані її таланту. Інша справа, що про неї не так часто говорять, як цього вона заслуговує, і навіть не знаю, у чому тут причина. Можливо, у простому везінні. Бо як інакше зрозуміти, чому пройшов непоміченим (фактично непоміченим) її роман «Вербовая  дошечка» (2008), номінований спочатку на Шевченківську премію, відтак розглядався в контексті ЛітАкцентівської «Книги року», але оскільки паралельно роман був поданий на здобуття премії «Айстра», то вирішили його не розглядати. В результаті роман не отримав жодної премії – того року були якісь проблеми з банком, де зберігався грошовий фонд премії, і її нікому не присуджували. Ось таке щастя.

Я пам’ятаю, як купив першу книжку Теодозії Зарівної – поетичну збірку «Мить і вічність» (1986), що вийшла у колективній книзі «Авторграф». Се було за добрих горбачовських часів у Криму, де в книгарнях було повно українських книг і в кіосках можна було придбати будь-яку періодику українською. Я вхопив ту книжку тільки через Теодозію Зарівну, оскільки знав, що вона моя землячка, з села Ридодуби на Чортківщині – а се від мого Джурина через поле кілометрів 3, не більше. І не був розчарований. Домінантою  поетичного мислення Теодозії Зарівної  («Дійство на крузі», 1991; «Сторож покинутого раю», 1997; « З вітчизною у гербі», 2004) є категорія Часу. Поряд з темою малої батьківщини (особливого подільського ландшафту), екзистенційне відчуття проминання є основними ключами до поезії Зарівної.

Глибина осмислення історії, часу і людей в історії – елегійно щемлива, якась по-людськи тужлива, як народна пісня, у якій є повна гама відчуттів і переживань людських. Власне, оцей  нуртовий зв´язок з фольклорною традицією, теж є визначальним у ліриці Теодозії Зарівної.

«Провінційні розмисли» якось по-особливому зосереджені на проминальності людській. Додається тут, звичайно, відчуття Жінки, яка проминає в Часі і мов у тому дзеркалі фіксує той чи інший власний стан.

Накладається це екзистенцій не проминання на категорії суспільні («Уся країна погано лежить, // і в тому найбільша печаль // її і моя у білому світі »), інтимні («Яку траву треба пити, // аби ти знову приснився? »), мистецькі («Дедалі стидкіше писати вірші, // бо хто їх нині складає: // дрібка ідеалістів… »; «А я збираю петельки: лицьова-виворітна, // лицьова-виворітна – // крах поезії, // торжество червоного светра »). Додається сюди настрій елегійної втоми і нудьги: («Спочатку покидають рими, // душа втомилась низати намистини… »; «Нарешті втомилася // виправляти світ »; «Ніщо не порятує від нудьги… »).

Така зосередженість на категорії  Часу в’яже цю збірку Теодозії Зарівної із книгою Людмили Тарнашинської («Його величність Час: варіації на (філосо)тему» / Мініатюри-імпровізації Пилипа Таралевича. – Київ: Bona Mente , 2010. – 144 с. ). Хоча у першої авторки  картина Часу більше художньо-cпоглядальна, тоді як в Тарнашинської вона по-філософськи узагальнена. У Зарівної образ Часу набуває художніх обрисів, візуальних:

Ні, це не серпень,

що поволі стає модним вереснем,

а  значно більше і тривожніше,

це страх чергування:

весна-літо-осінь і далі зима,

тверда і холодна до тебе,

схожа на білу сорочку,

вишиту сорочачими слідами,

дрібно-дрібно і голодно-голодно.

Аби категорія Часу не видавалася якоюсь нав’язливою темою-переслідуванням, поетеса вдається до самокритики, у якій прихована іронія не згладжує внутрішнього конфлікту/несприйняття, а лише увиразнює всю приховану приреченість змін: «Якась безжальна минулофобія, // суцільна вчорашність та й годі».

Щодо географії, ландшафту, то вони у Зарівної більше внутрішні, аніж візуально розписані. Зринають міста: Чортків, Козелець,  Київ, Москва, Нью-Йорк, Париж, Венеція; край: Сибір; материк: Антарктида, – але це більше вгадувані стереотипні картинки, завдання яких розбудити читацьку уяву і бажання знання – так званий необхідний культурний багаж («У кожного свій Сян: // вогненний змій, магнітний кровопивця, // безглузда тінь, слуга, і кат, і пан… »). Так само з іменами: Адам, Єва, Мойсей, дідо Щур, козак Голота, Іван Богун,  Шахерезада, Дон-Жуан, Августин, Ніцше, Вагнер, Вівальді, Гомер, Ботічеллі, Антоніоні, Брейгель, Пушкін, Бродський, Мілош, Равель, – кого тільки не зустрінеш на Кораблі Часу. Їхня присутність конкретизує і універсалізує  Простір Життя. А ще олюднює його – оцей іменний діапазон: від біблійного, античного, літературного, історичного до побутово-конкретного контекстів – лише увиразнює світоглядну й естетичну шкалу цінностей Автора. Тут усі важливі, бо вони безпосередньо чи опосередковано формували творче обличчя поета.

Теодозія Зарівно вільно себе чує як у класичній формі традиційного віршування, так і білому вірші. Це є важливо, бо сьогодні  (не відсьогодні, про це писав Михайло Рудницький ще у середині 30-х років ХХ століття: «Від перемоги «білого вірша» (верлібру) починається у нас панування всіх тих «ліцензій», що дають нагоду віршоробам зрівнятися з поетами; коли в поезії не обов’язують бодай три старі принципи – ритм, рима і сенс, вірші неосвіченого сільського парубка важко відрізнити від кав’ярного конструктивіста ». Див.: М.Рудницький «Між ідеєю і формою: Примхи поезії», Дрогобич, 2009, с.463) так багато білявіршованого сміття, що читачеві непросто визначити із поетичною справжністю чи підробкою. Теодозія Зарівна – одна із глибинних справжніх українських поетес межі тисячоліття. У цьому мене переконує її книга «Провінційні розмисли». Теодозія Зарівна не просто письменниця, рівна талантом Марії Матіос (Петро Сорока), вона – один із канонічних авторів переходової доби української літератури.