У часи мого дитинства радянська серія «Життя видатних людей», яка регулярно виходила у видавництві «Молода гвардія», була предметом особливої гордості й уваги. У шкільній бібліотеці я в першу чергу вишукувала ці томики зі смолоскипом на корінці і все задавалася питанням: а в чому секрет їх популярності? Як прожити життя, щоб залишити помітний слід у пам’яті й серцях нащадків? Зрештою – видатними народжуються чи стають?

Схоже, подібні питання зацікавили й київське видавництво «Грані-Т», яке кілька років тому заснувало серію «Життя видатних дітей». Щоправда, щоб не переобтяжувати юних читачів подробицями дитячих біографій відомих людей (а, може, побоюючись, що сучасні читачі великі фоліанти просто не читатимуть), ідеологи серії під однією палітуркою поєднали п’ять-шість героїв, беручи за основу один-два яскравих моменти біографії, а все решта подаючи в короткому резюме під рубрикою «Що було потім» або «Історія людини в історії людства». Зрештою, такий формат має теж своє виправдання: якщо коротенька новелка з життя героя зацікавить читача, візьме, як то кажуть, за живе, – то цей читач не заспокоїться, доки не розкопає про героя більше інформації. Головне, щоб сам автор (а до участі в серії запрошені провідні сучасні письменники) любив своїх героїв, а ще вмів сам дивуватися і дивувати інших.

Мені пощастило, що знайомство із серією «Життя видатних дітей» я розпочала з книги Івана Андрусяка, яка зовсім недавно побачила світ. Своїми героями Іван обрав доволі непростих і непересічних особистостей, за яких досі ніхто не наважувався братись у силу їхньої «невідомості» або занадто сильної «відомості», до якої важко щось додати своє. Судіть самі: митрополит  Дмитро Туптало (св. Димитрій Ростовський) – блискучий український письменник і проповідник барокової доби, чиї «Четьї Мінеї» до появи Шевченкового «Кобзаря» були найпопулярнішою українською книжкою;  засновник нової української прози Григорій Квітка-Основ’яненко; геніальний Тарас Шевченко, який для багатьох є просто синонімом слова Україна; унікальний художник Ніл Хасевич, який проміняв усесвітню славу на бункери УПА; нарешті леґендарний опришок Олекса Довбуш. Здається, що можна про них сказати особливого? Але Йванові це вдається: для кожного свого героя він підбирає особливу форму – новела-розмисел, шкіци, оповідання, новела, кіноказка; свій неповторний стиль оповіді. Але безперечним є одне, що поєднує замальовки з життя окремих людей в загальний текст, – це  величезна симпатія, з якою автор ставиться до своїх персонажів. Зрештою, сам Іван Андрусяк цього не приховує, пояснюючи в передмові вибір саме цих особистостей тим, що «ці люди мали на мене неабиякий уплив і своїм прикладом, своєю долею, своєю діяльністю чи творчістю багато чого мене навчили».

Ця симпатія, ця велика любов, що відсвічується в кожному слові, захоплює з перших рядків, затягує в круговерть, наче Мочище з дитинства Ніла Хасевича, – і не відпускає до останньої сторінки. І ти вже, забувши хто ти і який день на календарі, їдеш, перемагаючи біль, на коні чи кидаєшся на захист перепелів, що заплуталися в сильці, разом із Данилком Тупталенком, якому судилося стати Димитрієм Ростовським; бачиш звуки у кольорах, як Грицько Квітка; разом із Тарасом Шевченком тремтиш перед печерою, боячись викриття, а потім зганяєш увесь свій біль та образу на п’яному як чіп дякові, котрий пропив його три рублі; линеш подумки в минуле із леґендарним художником Бей-Зотом (псевдо Хасевича), який у криївці різьбить черговий дереворит-листівку. Все це виписано настільки яскраво, образно і по-своєму смачно, що враження від прочитаного ще кілька днів кубляться в душі, породжуючи багато запитань, на які не терпиться якнайшвидше знайти відповіді в інших, можливо, навіть дорослих книжках.

А до чого тут гуцульські таємниці, запитаєте ви? Відповідь на це є в самісінькому кінці книжки, яку, безперечно, варто прочитати не лише дітям. Там ви знайдете згадку про те, як старий дідо-гуцул оповідає онукові про те, як треба шукати Довбушеві скарби: «І щось малому нашепче – а що саме, то лише ми, гуцули, й знаємо. Та нікому не скажемо, бо тоді поз’їжджаються до нас у Карпати з усього світу дивні люди та й будуть нам гори перекопувати. А воно нам треба?!».

У своїх новелках Іван Андрусяк дає лише натяки на ті незміряні багатства, які ховаються в людській душі. А от як побачити їх і в собі, і в інших – кожен має зробити це сам, без сторонніх підказок. Бо лише так в серці народиться велика Таємниця, без якої людина ніколи не стане Людиною.