Причому іноді не дуже важить, яка саме імперія стає за жанровий чинник і сюжетний подразник: цісарсько-королівська, а чи радянська. Головне, що вона співпадає з батьківським контролем, який для більшості письмаків був чимось на кшталт нашийника, без якого стала мерзнути шия.

Навіть відносно молодий автор роману «Гівнюк» Войцех Кучок ностальгічно описує складнопідрядну, немов родинний буфет, історію польського роду з австро-угорського діда-прадіда, яка мало міняється навіть за радянських часів. Чудова сімейна сага про проклятий період нашого життя, який чомусь називають «золотим». Себто про дитинство, що не переходить ані в статеву, ані в громадянську зрілість, оскільки поруч батько-деспот, батьківщина-мати і бідні родичі, чи пак сімейка Адамсів у польському варіанті. Тож не дивно, що юний нащадок у цій анти-біографії, як назвав її сам автор, весь час мріє про війну, яка б винищила батьків, як клас.  

У новому автобіографічному романі «Последние дни Супермена» Едуарда Лимонова – своєрідного продовженні «Истории его слуги» та «Укрощение тигра в Париже» – також час від часу з’являється «імперська» тінь батька-полковника, як згадка про радянське дитинство. Усе відбувається в Парижі 1980-х років, де заради своєї нової пасії, 15-річної англійської панк-дівулі, російський емігрант Генріх Супермен захоплено грабує банки, вбиває суперників і вдає з себе агента КГБ. Випадковий роман виростає на велике кохання старіючого плейбоя, тому екстремальний секс з малоліткою, загравання з пресою, планування майбутніх злочинів і мрія про дружбу з диктатором з Південної Америки – ось головна мета героя, що прагне піднестися над юрбою свиней-обивателів. Ну а нещодавно померлий батько-полковник (як і померла дружина-співачка) виникають у наркотичних мареннях героя від «автобіографічної» нудьги. Або з горя, що, в принципі, те саме, бо як пояснити надривну ніжність блудного сина, що несподівано виринає в уявній суперечці з примарою батька? «Я суп ем, – вдруг объявил Генрих. – Как мать велела. Чтоб язвы не было. – Хоть в этом мать слушаешь, – усмехнулся отец. – Хоть это усвоил».

Натомість молода лідерка російської ультрашокової літератури засвоїла інакші шляхи боротьби з рутиною імперського минулого. У своєму новому романі «Люди с чистой совестью» Анна Козлова зазвичай провокаційна і аморальна, а також жорстка і вибухова. Може видатись, що авторка вкотре описує рутинну пошлість постімперської дійсності, допіру вже змальовану Єрофєєвим і Довлатовим, але це не зовсім так. Нова сімейна драма в стилі вищезгаданого «Гівнюка» із тестем-спікером Держдуми, чоловіком-лідером кремлівської молоді та головною героїнею, дружиною і невісткою, яка зраджує, випиває і виголошує запальні матірні монологи, живучи з одразу з двома – має більш «класичну» глибину. Усе це заради того, щоби акурат в дусі прозрілих героїв Достоєвського вигукнути, нарешті, сакраментальне «тварь я дрожащая или право имею», оскільки змагає Козлова з ближчою в часі імперською класикою 1990-х, адже вищезгадана «родинна» схема «два чоловіки – одна жінка» випробувана її батьками саме в цей «демократичний» період реформ. І саме про тогочасних псевдогероїв згадано у назві роману, позиченому з пісні гурту «Красные звезды»: «Мы стоим у пропасти, трогаем горизонт руками, люди с чистой совестью и голубыми глазами».

Роман «Цунами» Глеба Шульпякова також балансує на межі класичного російського «абсурду», модної «сповіді індивідуаліста» і соціальної «драми покоління тридцятилітніх». Хіба що тактику боротьби з імперським минулим його герой, молодий столичний драматург, обирає іншу, не бойову. Загалом «Цунами» – це роман-метафора, роман-руїна і роман-катастрофа, в якому радянське минуле молодого героя-драматурга змите хвилею реформ-перемін, а родинне життя змінилося через цілком реальне стихійне лихо в Таїланді 2004 року, коли молодик привласнює чужі документи і вертається в Москву для нібито нового життя. Але «батьківських» примар радянського минулого інфантильному героєві, травмованого історичним досвідом пострадянської  стагнації-революції-реставрації, не уникнути. Виживання під чужим іменем обертається кошмарною фантасмагорією – на тлі зруйнованої новою владою Москви, ущербної дитячої пам’яті, пошуку авантюр в стилі Лимонова, пиятики і підозрілих знайомств. Словом, цунамі «нового життя» змило колишні пріоритети з орієнтирами, підсунувши черговому героєві нашого часу лискучу постімперську фальшивку.

Що ж до суто українського способу змагатися з фальшивою постімперською реальністю, то він, як завжди, радикальний. У своєму романі в оповіданнях «Тіло і доля» Тарас Антипович вважає, що не імперія, держава чи ще які соціальні чинники на кшталт мови – дому людини за Потебнею – тримають людину в лабетах минулого. Наполягаючи, що дім і водночас тюрма людини – її власне тіло, автор збірки пропонує різними стилістичними шляхами змінити це символічне житло – чи то зробивши пластичний «євроремонт», а чи просто покинувши його напризволяще. Розмаїття способів зміни світогляду за рахунок фізичного втручання у «тілесний» світ гарантують такі колоритні персонажі, як бомж Декарт, культурист Штоц, детектив Пікус, тюремщик Свиня і вбивця Плакса, чия мовностилістична поведінка забезпечують незабутню подорож тілом тексту. Таким чином, постмодерністська мода на «тілесні» ігрища в літературі, затнувшись свого часу на соціальному «тілі без органів», продовжується в писаннях Антиповича з новою, чи пак українізованою силою.