Більшість творів пронизані незбагненно глибоким і болючим трагізмом власного існування. Здавалося б, у такому віці ще не замислюєшся над сумним закінченням свого перебування у цьому світі – життя лише набирає обертів. Насправді все не так. Чому вони уже в такому ранньому віці так близько відчувають і власний кінець, і всю трагічність існування загалом – надто складне філософське запитання, аби на нього відповісти у літературному огляді. Зрештою, вони вже мають досвід помирання у сімнадцять років.

Мар’яна Глушак не дожила одного дня до свого сімнадцятиліття. Залишилося незакінченим оповідання «Стриптиз душі, або „The life go on…”», яке подала до редакції її подруга. Це щоденникові записи дівчини, котра у цьому віці вже має усвідомити: життя може закінчитися будь-якої миті. Але вона не боїться померти, а тільки шкодує, що нічого у своєму життя не встигла, бо зрештою, навіть її мрії лише дозрівають.

Головний герой оповідання Данила Мокрика «Вулиця розбитих поцілунків» також помирає. Але перед своєю смертю він хоче отримати останній поцілунок від жінок, які щось значили в його житті – їх назбиралось аж сім. А тоді можна й останній поцілунок – смерті. Либонь, це просто намагання довести собі, що прожив це життя не марно і хоч хтось буде тебе пам’ятати навіть після твоєї смерті.

Оповідання наймолодшого автора Володимира Голода «Фотографії останнього літа» ледве чи не продовжує попередній твір (або навпаки). Головний герой також смертельно хворий, а тому не бажає будувати серйозних відношень з випадковою знайомою, що проявляє до нього симпатію: «  Зрозумій, хворі на рак не можуть когось кохати. Це приносить біль  » (С. 58). Чи це намагання не завдати болі собі чи ж комусь іншому – на це головний герой боїться відповісти.

Повість Сергія Демчука «Тіні на сходах» також рясно замішана на смерті. Головний герой Тихін винаймає квартиру, яку йому здає вихователь християнського притулку, а сама квартира належить п’ятьом дівчаткам, що дісталася їм після того, як мати померла від цирозу. Ще одна смерть стається в ході оповіді: п’яний син убиває стільцем власну матір. Загалом у повісті радісного не так і багато. Тихін працює кореспондентом і пише про комунальні проблеми столиці, а там, як самі розумієте, взагалі суцільна деградація. Тут навіть патріотичний майстер жеку з козацькими вусами, котрий постійно ходить у вишиванці, що однак не заважає йому захоплювати опустілі квартири, аби потім здавати їх стороннім людям. Єдиною розрадою для головного героя, звичайно, стає закоханість. Щоправда, його вибір досить своєрідний, а тому він навіть змушений стати літератором, що, погодьтеся, не так і погано.

Але це лише поверхневий пласт розповіді. Насправді головний герой намагається відгородити себе, свою душу від навколишнього бруду. Для цього і будує стіну, яка «  має діяти як фільтр. Усе те, що загрожувало моєму спокійному існуванню, мало лишатися поза муром, а саме у сфері суспільного життя, того балагану, абсурду й безглуздя, що діється навколо  » (С. 118). Як ви здогадуєтеся, це не допомогло Тихонові, бо щоразу «  опинявся у великому місті, повному небезпеки та перешкод, із вічною відсутністю обрію  » (С. 121). Маю великий сумнів, чи взагалі можливо відмежуватися від цілого світу, а тим паче у наш час. Однак саме ту криється вся трагічність молодого покоління – вони не почуваються в безпеці в цьому світі. А виховати героїв борців, котрі можуть протиставити себе світові – для цього потрібна зовсім інша проза, але її поки немає. Принаймні на сторінках цього альманаху.

Новела Олени Буряк «Чуже горе» наскрізь пронизане смертю: безглуздою, жорстокою і немилосердною. Як і в досить оптимістичній новелі « Трави заморські», де мирний спокійний плин буття може будь-якої миті зруйнувати один необережний рух, який принесе смерть.

В ностальгійних етюдах Назарія Назарова «Місяць по небу ходить» також відчувається присутність смерті, але тут вона є наче логічним завершенням життя. А коли тобі за сімдесят, тоді ти можеш дозволити собі навіть посміятися з кістлявої.

Трохи наївні новели Аліни Борщової, адже навіть лотерейний квиток з виграшем у нове життя абсолютно не означає, що завтра воно прийде. Проте мріяти таки варто, бо навіщо тоді рахувати метеликів.

Головний герой оповідання Андрія Тужикова «Метафізика» шукає сенс власного існування. Відповіді, як завше, несподівані й прості: «  Твоє призначення – бути тим, ким ти є. Кожний займає у цьому житті свою нішу, свою комірку. Саме тоді все буде в гармонії. Твоя комірка – скромний ЖРЕПівський електрик. І твоє призначення – гідно жити у своїй комірці  » (С. 187-188). Але, як завше трапляється у нашому житті, аби отримати вірну відповідь, потрібно здолати довгий шлях і поставити вірне запитання. Добре, якщо ця дорога лише в Карпати!

Коли писав відгук про «Нову прозу 20-літніх» трапилася ще одна трагедія і мені довелося їхати на похорони 22-літнього хлопця, котрий загинув у автокатастрофі. Життя і смерть, як і дійсність і вигадка, надто тісно переплелися й нікуди ми не зможемо зійти з цього потяга з назвою життя. Проте так хочеться, щоби наступний том «Нової прози 20-літніх» позбувся цієї трагічної важкості буття.