Аворами є відомі історики краю  В. М. Мороко,  В. В. Мороко, В. С. Орлянський, Ф. Г. Турченко, О. Ф. Штейнле та ін. У монографії на широкій базі недосліджених раніш архівних матеріалів, мемуарів, споминів, опитувань очевидців вперше у вітчизняній історіографії  дослідження події періоду Другої світової війни на території краю. Описані такі події як підрив Дніпрогесу, зрада, паніка та виснажливий «героїзм» 1941 р., гуманітарна, економічна та соціальна політика нацистів в 1941 – 1943 рр., візит Гітлера до Запоріжжя, причини катастрофічних втрат радянських військ в період боїв на лінії Вотана і багато інших «спірних» моментів історії війни.

Пропонуємо уривок із книги:

....З виходом ворога до Дніпра Запоріжжя охопила паніка, почався хаос. Робочі місця, місто спішно залишали партійні, радянські, господарські очільники, керівники заводів і заводських підрозділів. Це спровокувало потік біженців з числа робітників і службовців, які самочинно полишали роботу.

Масштаб втечі проілюструємо декількома прикладами. 18 серпня всупереч забороні в Краснодарський край виїхали 5 працівників Ленінського райкому партії. У їх числі ті, хто працював на «героїчних» напрямках – завідувач й інструктор військового відділу, штатний пропагандист. Залишили місто заступник голови міськради й секретар цієї ради.

Про ситуацію на заводах можна судити по поясненню, яке дав в евакуації директор «Дніпроспецсталі» О. Тригубенко. «У зв’язку з захопленням німецькими військами 18.08 правого берега Дніпра більшість працівників втекли з заводу і за межі Запоріжжя. Деяка частина була організовано вивезена в м. Сталіно». Але особливо на рівні заводів відзначилися працівники алюмінієвого. Група заводчан, яку очолив парторг ЦК ВКП(б) на ДАЗі, виїхала в Новомиколаївський район, звідки відмовлялася повертатися. Дії парторга стали предметом розгляду на рівні райкому КП(б)У. Відзначалося, що провину цього працівника ідеологічного фронту поглиблювало те, що підприємство він залишив знаючи про арешт директора заводу Е. Славського й головного інженера І. Пустильника і в ситуації, коли залишалися не відвантаженими до 300 т готового металу. Дезертирував заступник директора ДАЗу Л. Дашевський. Скориставшись машиною, яка була в його розпорядженні, він поїхав у Сталіно.

Не відставали й керманичі рангом нижче. Начальник охорони допустив пограбування заводу, розпустив підлеглих й теж подався до Сталіно. Зникли з підприємства начальник електролізного цеху і його заступник. Аж на станції Микитівка в Донбасі отямився начальник відділу рафінування цього цеху. Компанію йому склав начальник зміни водопостачання. «Творчо» підійшов до справи один з механіків електролізного цеху. Захопивши заводський мотоцикл він подолав на ньому виснажливу дорогу в Краснодарський край.

Краснодарський край обрала своїм маршрутом і група втікачів з електродного заводу. Ті, хто були посадою нижче й не мали відповідних можливостей, переховувалися десь у місті. Окремі керівники не просто полишали виробництво, а й будучи переконаними, що ворог з години на годину ввійде в Запоріжжя, віддавали наказ на знищення обладнання. Так, за розпорядженням директора заводу феросплавів підпалили трансформаторні камери печей «Міге». Військовий трибунал цю ініціативу оцінив розстрілом, який замінили штрафним підрозділом.

Панічні настрої відчувалися не лише у прифронтовому Запоріжжі. Директор 9-го інструментального заводу наркомату авіаційної промисловості (м. Осипенко) С. Бейлінсон 13 серпня виїхав до Москви для, як він згодом пояснював, доповіді керівництву треста про план евакуації й назад не поспішав. Сподівався, що німці «допоможуть» й повертатися вже не буде куди? 21 серпня з наркомату в трест надійшла вказівка терміново демонтувати обладнання заводу. У доповідній записці, яку С. Бейлінсон писав вже у 1942 р. в далекому сибірському Бердську, він вказував, що «негайно виїхав з Москви», але в Осипенко чомусь з’явився лише 26 серпня. Тож не дивно, що за відсутності керівника, яка, очевидно, на місці небезпідставно трактувалася як втеча, серед працівників заводу «поширювались різні чутки, аж до контрреволюційної агітації». У страху очі були такі великі, що навіть після війни головний енергетик заводу Д. Клюненко згадував: «Німці вже були у Мелітополі. А ми відправили лише три ешелони». Насправді евакуація заводу розпочалася 30 серпня й до втрати Мелітополя залишалося ще більше місяця.

Гасло «Рятуйся хто як може» запанувало і в прифронтових сільських районах. Можливості для порятунку були, звичайно, не у рядових працівників. Дезертирство й створення атмосфери паніки серед колгоспників інкримінували кільком головам колгоспів Василівського і Кам’янського на Дніпрі районів, управляючому пунктом по заготівлі зерна в останньому районі. В невідомому напрямку виїхали окремі працівники районної влади у Великій Лепетисі тощо.

Як слушно зауважив дослідник життя запорізької еліти О. Штейнле, залишається відкритим і питання про місцезнаходження в критичний момент обласного партійного керівництва. Здається, благородний порив обкому КП(б)У очолити евакуацію закінчився на прийнятті згаданого нами вище рішення 18 серпня. До того дня засідання обкому відбувалися щотижня від одного до трьох раз. Наступне ж після 18 серпня бюро датоване 1 вересня. У вересні – перші дні жовтня місцеві партійні вожді збиралися ще тричі, але питання евакуації їх вже не цікавило.

Пасивність ворога по той бік Дніпра поступово вселила спокій і 27 серпня члени Військової Ради Південного фронту змогли доповісти «нагору» про наведення в Запоріжжі порядку...».