Новини

01.07.2019|18:36|Буквоїд

Чайна М’євіль. «Вокзал на вулиці Відчаю»

Дивні речі творяться у Новому Кробузоні — велетенському мегаполісі, де співіснують найрізноманітніші раси й екзотичні тварини.

Живуть тут також химерні істоти, що загрожують усім решта, — глитай-нетлі. Вони вриваються у сни й свідомість містян, полюючи на них і випиваючи їхню пам’ять дотла. Навколо цих літаючих почвар зав’язуються події, що переростають у криваву драму з багатьма дійовими особами. Тут і вчений-винахідник двигуна кризової енергії зі своєю коханою хепрі (напівлюдиною-напівкомахою), тут і могутній бос злочинного синдикату, тут і представники корумпованого уряду, тут і повітряні мисливці ґаруди (напівлюди-напівптахи), тут і конструкти (щось подібне до біороботів), тут і Пороблені — організми, хірургічним способом зліплені з різних видів живих створінь. Є також водяники, какти, вірми... А між ними всіма, у різних вимірах, мандрує жахливий павук Ткач — уособлення неземної сили і мислення. Пригодницький, динамічний, фантасмагоричний сюжет роману цілком захоплює уяву читача, а деколи навіть викликає сльозу...   

М’євіль Ч.  Вокзал на вулиці Відчаю: роман / Ч. М’євіль ; пер. з англ. Д. Беззадіної, Б. Сліпенко. — Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. — 560 с. : іл. — (Серія «Чумацький шлях»).

 

«Айзек Ден дер Ґрімнебулін усвідомив, що йому це лише наснилося. Він із жахом виявив, що знову працює в університеті й марширує перед здоровенною дошкою із розпливчастими формулами важелів, сил і тиску. Вступ до матеріалознавства. Айзек тривожно вдивлявся у клас, коли в двері заглянув той чортів слимак Вермішанк.

— Я не можу працювати в цьому класі, — голосно зашепотів Айзек, вказуючи на вікно. — Базар занадто шумний.

— Це нічого, — солодко, аж гидко промовив Вермішанк. — Пора снідати. Відволічешся від шуму.

Зачувши таку дурницю, Айзек з великим полегшенням струснув із себе сон. День починався з пронизливої базарної лайки й запаху смаження.

Він розкинувся на ліжку, не відкриваючи очей. Чулися кроки Лін по кімнаті й легеньке порипування дощок. Горище наповнилося димком, в Айзека аж слина потекла.

Лін двічі плеснула в долоні. Вона знала, коли Айзек вже не спить. «Може, через те, що я рот закрив», — подумав він й усміхнувся, не розплющуючи очей.

— Тихенько, я ж іще сплю. Бідненький Айзек так натомився, — заскиглив він і скрутився клубком, немов дитина. Лін ще раз насмішкувато плеснула в долоні й вийшла.

Чоловік застогнав і перевернувся на ліжку.

— Мегера! — крикнув їй услід. — Фурія! Карга! Добре, добре, ти перемогла. Ти... ти відьма, злючка, ось хто.

Він почухав потилицю і сів, соромливо усміхнувшись. Лін, не повертаючи голови, показала йому непристойний жест.

Вона стояла біля плити гола, спиною до нього, підтанцьовуючи, а зі сковорідки порскала гаряча олія. З округлого живота Айзека сповзла ковдра. Чоловік скидався на дирижабль — тугий, дебелий і сильний. По всьому тілі густо кущилося сиве волосся.

Лін була безволоса. Під червоною шкірою виднівся кожен тугий мускул. Тіло — немов анатомічний атлас. Айзек оглядав його з радісним збудженням...»



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери