Тільки дістав нову «прочотну» книжку та читаю — одірватися не можу. «Іди сину води принеси!» Раз отак озветься, тоді вдруге, втретє… «Йду, мамо, йду!» — відповідаю — і не можу зрушити з місця. Коли це біля печі рогачі — тарах-тарах! Якщо встигну вискочити надвір — повезло. Швиденько води внесу і дровець нарубаю. Однак, що не роблю, а книгу ношу в голові».

Одне слово,  пише Михась Ткач давно, хоч його перша книжка «Сонячний полудень» побачила світ, коли авторові було за сорок. У тому він не винуватий — у ті роки майже всі «молоді» автори видавали свої перші книжки в такому віці. Нині Михась Ткач — знаний український прозаїк, автор оповідань і повістей, цікавих розповідей для дітей, а ще — головний редактор журналу «Літературний Чернігів». 

Отож і рецензована книга, до якої ввійшли твори, написані в останні роки, приєднується до всього створеного ним — і глибиною любові до рідної сіверянської землі, й ментальністю поліщуків, яких добре знає письменник. Як і в попередніх творах, знову зустрічаємо твори  про нелегку вдовину долю, скороминучість жіночого щастя, про чистий духовний світ сільського хлопця, в якому бачиться  сам автор, про перше кохання в тіні сільських верб і солов’їних ночей.

Це одвічні для Михася Ткача теми, але в них він завжди відчуває щось нове, ще не сказане ні ним, ані іншими письменниками. Відкриває сучасне...

Ось бачимо нинішнє село: «Той пустир у центрі села, на узгірку, де голубизну неба рвуть рештки залізобетонних стовпів та стін недоруйнованих фермерських хлівів; і колишній трикрилий вітряк, а тепер двох, бо одне давно одірвалося, знісши дах сусідньої хати; недобудована колгоспна контора у самому центрі  села,  без вікон  і дверей — розтягли ж свої, кому не лінь було; і дитсадок, у якого обідраний дах, забиті дошками двері, поруйновані пісочниці, і десятки самотніх хат, що осунулися, почорніли від вітру та дощів; і в кінці села сад, з напівсухими яблунями, де чорне гілля відлякує птахів і трава вища пояса стоїть всеньке літо».

Звісно, причина не лише в тому, що колгоспи розвалилися, що молодь подалася в міста. Головне, як пише Михась Ткач, у тому, що вже не одне покоління наших людей не знає справжньої ціни землі, що їх, замучених системою, відучили від любові до неї. « А люди тепер корів та свиней ростять, продають — то все гроші, гроші… А куди їх? Раніше в земельку, а тепер — будинки. Та які ж будинки!»  І все ж автор упевнений: «Ні, таки у села є майбутнє!» І хочеться в таку впевненість письменника повірити.

А ось оповідання, де автор пише, як нині відзначається День Перемоги: «Майдан, засмічений порожніми пляшками від пива, вирував, аж стогнав від гучної музики та емоцій юрби. Тільки деінде світилися сиві голови, а то скрізь купчилися хлопці та дівчата. Вони підводили голови в небо, жували якісь солодощі, смоктали цигарки, цмокали один одного в задимлені роти, сміялися, підстрибували та вигукували щось від задоволення».

А що ж ветерани? Їх уже майже не лишилось, але якщо і є хтось, то матимуть цього дня, як завжди, непорозуміння з міліцією: «Він дивився сторопіло на міліціонерів, на їхні червоні самовдоволені обличчя і відчував, як щось набухає всередині.

— Десь у цю війну просидів у яру. Бачив я таких. Хто був на передовій — той не повернувся. А ти тут брязкаєш перед нами цяцьками, — мовив сержант злостиво.

Він усе ще сподівався, що стражі порядку отямляться і злі жарти з ним припинять. Але ті продовжували  збиткуватися над ветераном: топтали медаль, штовхали під груди, щоб бряжчали інші нагороди, і задоволено сміялися.

У Лаврентія, що поганьблений повзав біля міліцейських черевиків, терпець увірвався.

— Це і фашисти так зі мною не чинили. Ех, було б це років двадцять назад…»

Щось подібне читати про фронтовика мені не доводилося. Та і хто нині про них пише?

На одному диханні прочитуються й  етюди, де у стислій формі подаються іскрини сільського життя. Ну, що би, здавалося, корзина, плетена з лози, яку автор побачив під кущем на осінньому опустілому пляжі? Але так схожа вона на ту, з якою мати ходила щодня в поле! І вже оживають спогади.

Ще одна тема, яку Михась Ткач ось уже  кілька десятків років досліджує — це художник і суспільство.  Справа в тому, що автор сам художник (в оформленні книжки «Спадок» теж використані його малюнки). Художником був і Сашко Скороход із повісті «Недописаний портрет» у його першій книжці, про яку, до речі, я писав ще в 1980 році. Художником є  й ліричний герой у «міській», а точніше — чернігівській повісті «Очі зеленого гаю». Але вони дещо несхожі. Сьогоднішній Андрій більш заземлений, як і сам Михась Ткач, котрий удосконалює свій зображувальний досвід  і нині перебуває в розквіті творчих сил.

А оті прилучення до літератури стали вже легендою. Писати таку талановиту прозу набагато важче, ніж носити воду й рубати дрівця, хай навіть і було це в дитинстві.