Головна\Новини\Аудіокниги

Новини

24.01.2013|22:18|Максим Вільшанський

Степові голоси

«Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам».

Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.

Валер’ян Підмогильний. «Місто»

Дніпропетровщина, край колись неозорих степів, край колишньої козацької слави, подарувала Україні принаймні трьох прозаїків світового рівня: Валер’яна Підмогильного, Олеся Гончара і Павла Загребельного. Начебто втішний анамнез. Особливо зважаючи на те, що останні років з десять-п’ятнадцять Січеславщина, чи пак Дніпропетровщина, переважно знана за подіями, далекими від літератури чи будь-яких інших ознак культурного життя.

Тому досить приємною та обнадійливою стала звістка про реалізацію унікального на сьогодні проекту «Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам». Що ж то є і з чим його споживають? Аудіокнига, створена спеціально для розповсюдження по шкільних (і загалом дитячих) бібліотеках області, основу якої складають поетичні та прозові твори письменників степового краю, розбиті за віковими категоріями (скачати можна тут: http://www.ex.ua/view/16494758?r=3454,23776 ). Загальний час запису – 13 годин. Частину творів читають самі автори, та переважно в озвучуванні брали участь актори Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка та Дніпропетровського академічного театру російської драми ім. М.Горького. Цільова аудиторія – як не важко здогадатися – діти шкільного віку, від найменших до випускників. Варто відзначити креативний, як тепер модно казати, підхід авторів проекту: аудіокнига має перед традиційною паперовою збіркою кілька значущих переваг, наприклад, зручність ознайомлення зі змістом (не кажучи вже про суто фінансовий бік питання). Приємно, що для освітян гасло про «нові освітні стандарти» виявилися не порожнім звуком.

Але ще приємнішим – особисто для мене – став той факт, що серед авторів книги відзначилися не лише більш-менш визнані автори, зокрема члени Національної Спілки письменників, а й молоді літератори. Це винаочнює коли не безперервність, то принаймні тяглість літературної традиції. Та й тематично збірка вийшла напрочуд збалансованою. Дозвольте спинитися на цьому докладніше на матеріалі прозових творів для середнього шкільного віку.

Отже, про що співають нам степові голоси?

В уривку з повісті Миколи Карплюка «Ганна» йдеться про нелегке, сповнене тривоги життя придніпровських селян під окупаційною владою нацистів за часів Другої Світової війни. Цікаво, що ті сумні події подаються передусім очима дитини. На прикладі Ганни ніби змальовується колективний портрет усіх дітей, яким трапилося стати свідками війни – усіх дітей, чиє дитинство нагло обірвалося розстрілами, бомбардуваннями, руїною, голодом, таборами, різкими гуками чужою мовою... Ті діти мали не лише вижити, а й стати на шлях визволення рідного краю, шлях далеко не дитячих зусиль і поневірянь, та попри всі негаразди зберегти в серці надію. І тут не йдеться про те, чия влада виявилася страшнішою – нацистська чи радянська. Йдеться про пафос боротьби і самопожертви, позбавлений псевдопатріотичної патетики, який демонструють герої повісті. Чи не чудовий приклад для підростаючого покоління?

Про нелегкі, буденні, та все ж до біса цікаві справи учасників археологічної експедиції оповідується в уривку з роману «Не зів’януть безсмертники» Олекси Вусика. Автор переносить нас із реальної реальності розкопок у далекі, вкриті туманом тисячоліть часи скіфів – повелителів степу, гордих воїнів-кочовиків, що залишили по собі лише кургани та кам’яні ідоли, більше знані як «скіфські баби». А ще – легендарні скарби, витвори мистецтва, що дивним дивом не дісталися грабіжникам. Із володаркою золотої пекторалі, прадавньою царицею, спілкується уві сні один з героїв роману, молодий археолог. І осягає просту істину, що все на світі минуще, що будь-яке життя добігає кінця, але сонце не меркне і темрява не накриває всесвіт від того, що когось із нами вже нема – чи то високородної цариці, чи й самого вченого. Важить те, що лишається і переживає століття – чи то золота пектораль, де відбита у сплетінні звірячих тіл доля королеви, чи то монографія про скіфську торевтику, підсумок життя людини науки.

До історії звертається у своїх мініатюрах і Григорій Гусейнов, відтворюючи блискучою народнопоетичною стилізацією історії (даруйте каламбур) виникнення назв, імен сіл і містечок рідного краю – Кривого Рогу, Карнаухівки, Криничок тощо; і Юлія та Валентин Гнатюки, в уривку з роману «Святослав, русский пардус» (російською) змальовуючи непосидюче дитинство нашого Александра Великого, нашого Цезаря, князя Святослава Хороброго Рюриковича, хоча в інтерпретації подружжя Гнатюків цей персонаж і цей час на загал більше скидається на гарну пригодницьку фентезі, базовану на міфопоетичній традиції, ніж на історичний роман як такий; і Олександра Кравченко, більше відома читацькому загалу як Олександра Девіль, в уривку з роману «Чужой клад, или Озеро Страха» (російською) знайомлячи читача з таким собі «мандрівним філософом» Григорієм Савичем, але не як із філософом від сухої академічної науки (так і проситься анекдот про Канта, який на той час писав «Критику чистого розуму»), а радше як із простим учителем Слова Божого і всілякої іншої словесності, спостережливим і багатим на житейську мудрість (яка, коли вірити «Старшій Едді», є найкращим скарбом бідної людини), а проте позбавленим високочолої зверхності. Варто згадати й оповідання молодого прозаїка і барда Олеся Дейни «Кревні брати» (читає автор), де зіставляються дві міфопоетичні традиції, що колись перетнулися на теренах Русі-України: власне слов’янська, чи пак давньоруська, і скандинавська, привезена варягами з-за моря. Германський героїчний мотив фаталізму тут майстерно поєднано із тим одвічним потягом до сонця і світла, що завжди був притаманний нашим людям, а історія протистояння двох бойових побратимів, кревних братів, наводить на роздуми про істинну вартість дружби і братерства.

Про дружбу йдеться й в уривку з оповідання «Пальма» Віктора Савченка. Пальма – це прізвисько, чи радше все ж – ім’я собаки, малий друг і господар якого поїхав до літнього табору, залишивши на песика свого тата. Саме так, бо герой як раз переживає поворотний момент у житті, і так уже сталося, що більше нема до кого мовити слова, окрім як до собацюри. Інші просто не вміють слухати. А юним читачам це сумне, але світле оповідання буде корисним ще і з точки зору, перефразуючи класика, «відповідальності за тих, кого ми приручили».

Гумореска Володимира Луценка «Полтергейст», навпроти, не дає сумувати: автор дотепно кепкує як з модних тепер езотеричних штудій та неоковирного богомильства, так і з твердолобого «наукового атеїзму», притаманного за старою звичкою корифеям точних наук. А ще по доброму іронізує над нашою звичкою шукати пресловуті «колоди» всюди, окрім як у власному оці, чи, стосовно твору, – в старенькому транзисторному приймачі.

Оповідання, чи, може, скоріш есей Фіделя Сухоноса «Споришева стежка» (читає автор) занурює читача у тепле, яскраве літечко на селі, коли можна досхочу гасати босоніж по рясних травах, по запашних луках, коли тобі років вісім-десять, а будяки і хмиз утворюють над головою склепіння, коли відчуваєш п’ятами прогріту землю і прохолоду від вкритого росою споришу, і не боїшся наступити на бите скло чи іржаве залізяччя... Та водночас у голосі автора бринить неприхований сум за тим втраченим краєм, за українським селом: «Та і хату вже продали».

Мініатюра «Самотність в еру інформації» Наталії Дев’ятко (читає авторка) вражає простою і парадоксальною думкою: технічний прогрес, усі ті наші мобільні телефони, айфони і айподи, електронна пошта, соціальні мережі в інтернеті, – насправді геть не зближують нас. Ні, навпаки, доступність засобів зв’язку мінімізує мотивацію до спілкування. Ти можеш зателефонувати чи написати будь-якої миті, і тому – не телефонуєш і не пишеш. А стандартні шрифти та набори смайликів не здатні відтворити тремтіння почерку. Тож, як не дивно, ми сидимо на «Фейсбуці» та «ВКонтакті» значно самотніші, ніж без цих дарунків прогресу. Позбавлені емоційного. Позбавлені справжнього. Не знаю, наскільки ця проблема є актуальною для нинішніх дітлахів, але це, принаймні, привід замислитись.

Інші мініатюри цієї авторки, представлені в проекті – «Знак долі», «Намисто», «Легенда про воду, що падає», – об’єднані невловимою казковою атмосферою, яскравою, архетипною символікою, а також мотивом духовного пошуку – пошуку себе.

З іншого боку, головний мотив оповідання «Шаман» Віталія Кривоноса (читає автор) – втрата себе, зрада дідівських традицій на користь нового, привабливого і «прогресивного», та запізніле каяття. І байдуже насправді, чи йдеться про останнього таймирського шамана десь там у чорта на рогах, а чи про наших земляків і сучасників, ласих до іноземного інформаційного продукту – яскравого, модного і часто-густо порожнього. Розрив традиції найболючіше б’є не так по носіях традиції, як по її виразниках – чи пак по тих, хто мав би бути виразниками. Але серед творів цього автора, що представлені в проекті, присутні й оптимістичніші – наприклад, переклади кумедних ісландських казок про Семунда Мудрого і його друга-чортика («Чорна школа» і «Чортеня і скотар»).

Непроста тема підіймається в оповіданні Олександра Кутняка «Кукушкины дети» з циклу «Золотая канитель» (російською): що є наше життя і що – наша смерть? Чи варто боятися смерті, чи там, за великою межею, лише небуття, і чи так це насправді трагічно? Чи, може, значно гірше – власне страх смерті, що руйнує людську душу за життя? Та, хай там як, перемігши смерть, людина ще більше цінує життя – своє і чуже. Загалом дуже повчальна історія, особливо для дітлахів, які легковажать цим найціннішим даром.

Певна дидактика, хоча і в, на щастя, гомеопатичній дозі, притаманна й дотепному оповіданню Юрія Лігуна «Сопротивление воздуха» (російською). Мудра бабуся – до речі, такий рідний і архетиповий, майже казковий образ, доктор наук і майстриня зі смаження пиріжечків – напучує непосидючого онука, щоби той не лінився допомагати нетямущому другові вчити фізику та не дуже зазнавався. Хай навіть обоє не встигнуть на футбол. Цей мотив здається мені особливо актуальним на сьогодні, зважаючи на невисокий – порівняно з різними футбольно-визвольними змаганнями – престиж науки серед молоді. Адже складається враження, зокрема завдяки ЗМІ, що це футбол і бокс рухають вперед цивілізацію, а не наука і культура.

Дещо несподіваним, але цікавим є уривок з роману Марини Туманової «Райское место» (російською). Наскільки можна зрозуміти з начитаного тексту, цей твір є взірцем екзотичного (поки що) для нашої традиції горору з психологічними елементами. Підліткам взагалі до вподоби такі «страшні оповідання», користь від яких полягає, на думку беззаперечно авторитетного в цій галузі Стівена Кінга, у своєрідному «щепленні жаху», що створює в людини «імунітет» і допомагає долати справжні життєві негаразди. Ти паче, що, на відміну від деяких не проти ночі згаданих артефактів горору, роман «Райское место» позбавлений руйнуючих підсвідомість психоделічних прийомів, кодів негативного впливу, інформаційних вірусів тощо.

Оце, певно, і об’єднує представлені твори. Вони в першу чергу психічно здорові . До якої б теми не зверталися автори збірки, їм ідеться передусім про певний гуманітарний стандарт, про певну поведінську норму, певну морально-етичну (й естетичну) традицію, що її годі шукати в сучасному культурному (чи, сказати би, контркультурному) просторі. Комусь це може видатися прикрим спадком радянської літератури й виховання, комусь – надто вже романтичним, по-дитячому цнотливим, але не забуваймо про основну цільову аудиторію проекту. Перед тим, як наражати психіку на маргінальну культуру постмодерну, що нині править на норму, незле для початку сформувати хоч якусь справжню норму. Ну, просто щоби було, що руйнувати. І, як на мене, із завданням-мінімумом – з реанімацією базових культурних і поведінських цінностей – автори впоралися цілком успішно.

Принаймні – в межах однієї області.

Може, це і не проза світового рівня, та в кожному разі користі більше, ніж від заяложених і дурнуватих мультиків про велетня-людожера – чи й про Машу та нещасного ведмедя.

Чути, чути далекі степові голоси...

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери