Завантажити

озирнутися перед порогом

озирнутися перед порогом
коли входиш до рідного дому
на стоптану довгу дорогу
на зібрану в мандрах втому
й пригадати усе що бачив
подивитись за обрій у далі
де розсипав смішки і плачі
і стиснеться серце від жалю
що знов озирнусь край порога
як вирушу з рідної хати
бо ще не одна дорога
втомилась на мене чекати
озирнуся вдивлюся уклякну
і шептом до рідних стін
що залишаю на згадку
свій не останній уклін
світом багато доріг блукає –
у кожної власна доля
тільки мої додому вертають
навіть стежкою через поле
іншими зоране і засіяне
які на обжинках співають...
душа моя скинеться мрією
над золотим небокраєм
мовчки стоячи на порозі
оглядаючи рідне обійстя
і тужитиме що не в змозі
приєднатись до тої пісні...

УСЕ В ЄДИНІМ ПРОЯВІ...

* * *

усе в єдинім прояві завжди існує
здавен такий порядок пильнують Небеса –
усе потворне завше неповторне
як справжня врода і безвимірна краса
одне від іншого відштовхує чи горне
лишень на пересічне уваги не зверта
від створення всесвітнього порядку
все не кінчається не гасне боротьба
із прагненням усе до сірого зрівняти
без відтінків без льоду без вогню
зітерти все й згорнути в першоцятку
безвинну квітку і скривавлену борню
усе стягти до тої стартової риски
але ж чи лишиться в Творця охота
нову почати спробу сотворити
найкращу рівну для усіх спільноту?
немає гір коли нема низини
і чорного без білого нема
і зненависть відчуєш від любови
і без минулого майбутнього катма
усе є винятковим неповторним
ставок у спокої і річка що скреса –
нам є за що боротися для чого жити
і є про що молити Небеса
не дати розгулятись ентропії
не дати все зрівняти до нуля
і поки є ще Віра і Надія
боротись треба тільки за життя
велике неповторне
де всьому має бути власне місце –
в безкрайнім просторі
ще з прадідів обійстя
хоча від нього сто доріг і стежок
обрій віддаляють на усі кінці
й за вибором твоїм ніхто не стежить
бо сам повинен відрізнити манівці
від тої хай болючої і непрямої
від тої де триває ще важка борня
за Всесвіт і за кожен людський вчинок
за тишу ночі за неспокій дня...
хай всьому буде місце в нашім світі
не біймося потвори люблячи красу
борімося за все аби не скніти
і не чекать приречено іржавую косу
кривої згорбленої злюки
що прагне затягти усе до мли
що все рівняє десь до першоцятки
аби ніхто вже не згадав що ми були...
так нас не буде наче не було
якщо не кинемо у завтра слово
про нашу біль звитягу і борню
про те як вибирали зерна із полови
про спрагу нескінченості своєї
про все що з нас людей творило...
десь день вже стукає у шиби –
на зміну Ночі йде Ярило...

* * *
згинається знехотя лук
проти власної волі
тягне його тятива
і стріла
не шукає шпарин
в сліпучому сяйві металу
влучно влітає крізь отвір для ока
і падає долі
ворожий осліплий стрілець...
хто ділить людей на своїх і ворожих
і недругів сіє поміж своїх?

* * *
сумна самотність
ще не стара
проте на диво дуже давня
у дефініціях пощезла точність
мішаючи до купи славне і неславне
сумна самотність
втомленого людства
іще летить кудись Земля підстаркувата
з ким-небудь в просторах зіткнутись
і коло давніх забобонів розірвати
сумна самотність
замкненого кола
де вже нема і вікон і порогів
в обіймах стисла і зборола
щоб тільки я нікуди не виходив
сумна самотність
втомленого людства
шука розваг у війнах чварах
і натяка на самогубство
що гідні ми лише на чорний згарок
сумна самотність
втраченого раю
забутих приписів і заповітів
а може ще Господь якусь надію має –
для чогось Він посіяв нас
у цьому Світі...

* * *
не в тім проблема –
сьогодні є чи взавтра буде...
я не чекатиму
коли мене осудять
свої чи зовсім чужі люди
я сам собі жорстокіший суддя
коли мале люстерко чи свічадо
і проти них
я сам-на-сам впритул а не здаля –
давай-но друже
і оте позгадуй
чого не сприймуть небо і земля
того –
про що змовчав колись на людях
що поховав по закутках душі
що не для свята а на будень
що гола правда не вірші...
ні зрозуміти не простити
чом острах серце заганяв під груди
чом хтів і вмів спокійно жити –
коли ніщо не спалить не застудить
згадай
щоб знову замовчати
немов однаково чи сонце чи пітьма
чи вільний степ чи мури ґрати...
коли проблем відколи вже нема...

* * *
розтривожила ватра
що і ночі не варте
що скинеться іскрою в темінь
і зразу загасне щемно
не залишиться й порошинки...
як зберегти
і роки і хвилинки
з довгого наче спалах життя?
зберегти всі провини
для каяття
і здобутки для власної втіхи
і окрушини щастя
і крапельки лиха
бо все що було не минає...
а ватра палає...

* * *
сховався вечір у загуслому жалі
луни відлуння
стиха стелеться
як втома вітру по сухій траві
нема надій
що смуток перемелеться
в жорстоких жорнах
часу
в забутті
пощез і я в прийдешній ночі
неначе вечір
занурився до пітьми
забрав з собою неохоче
що так просилося – візьми
хоча навіщо?


* * *
вільха

читати