Завантажити

лізли чужі
і товклися між нами
неначе свої
і марно в мороці днів
нас колом одвічним по черзі водили
щоб втратили й рештки
оріянської сили...
щоб ніколи
минулої слави вже не згадали...
мінялись часи і мінялися гасла
поспіль щезали різні навали
у смолоскипах пригаслих
іскри свободи ізнов запалали
знову відчули що ми не малі...
але як з наших спин
познімати горби?
де б ізнову знайшовсь провідник
і постав на чолі
згуртувавши шереги з юрби?..
хто б і коли...
а поки чекати Месію зі Сходу
чи з Півночі зграю голодних вовків –
будь-якої чекати й чекати нагоди
і скиглити потім
що наш смолоскип
ізнов без нас догорів...

* * *
вже ні до кого адресовано послання
в рядках коротких наче зруби
на зморених сторінках дерев’яних
з прадавнього
найпершого у Світі Дуба...
бо зогнили за мить
епохи війн і епохальні війни
торкнувсь Він подихом –
завіялись в дими
розсипались на порох втомлені віки
завійно
розсіялись у часових просторах дні...
і щезло все що в них відбулося колись
крім Слова на сторінках дерев’яних
з них ні до кого –
помолись...
запізно чи зарано...

* * *
знов шаленіє вишнева весна
й приморожена пам`ять відтане
поєднається з тілом душа
може вперше
а може востаннє
спалах миті
вічність освітить
оріянці гукнуть з-за плеча –
не журись!..
і реальність із казки
із грецького міту
враз поєднає сьогодні й колись…
одвічний втікач від рідних руїн
ось ізнову
спину вогнем пропікає
озирнутись боюсь
до повалених стін –
чи Батурин кривавить
чи Троя щезає…

* * *
нема ні тичок ні дротинок
і здичавілий хміль плазує по землі
і тягнеться до хати в срібнім павутинні
що затягло у хаті радощі й жалі
там зупинився квітень
хоч не квітне
і не зове нікого з давніх за собою
бо всі хто жив і був
тепер у іншім розмаїтті –
спливли мов крига по весні
до моря чорного іще чорнішою рікою
десь там – за Зоною
іще сміються безтурботні люди
і Великодні дзвони славлять Воскресіння
а тут – нікого вже не буде
бо зупинився вічний будень
і в інший бік пішла надія на спасіння...

* * *
над порогами не спиняється рух
над порогами струменить течія
хоч потяг до волі під рікою не вщух
тільки ж воля ота вже давно нічия
а вільного вітру вільніша над степом
де нікого з охочих до волі нема
ні до кого відлуння орлиного клекоту
людність в степу і глуха і німа
мов пошесть навала і різна біда –
може й говорить та тільки для себе
може і слуха та тільки свої слова...
а пороги в лабетах між греблями
і між ними ріка знесилена
і рине рікою причавлений крик
і тягне ріка до моря зчорнілого
чорну воду з чорнобильських рік...
над порогами мляво біжить течія
і волі нема бо воля тепер нічія...

* * *
відходять до іншого виміру
друзі з отих ще недавніх днів
і нема
вже ніякого вибору
як і потрібних на часі слів –
самотнім залишиться сонце
самотньо палахкотітиме степ
не постука у їхні віконця
Різдво
не озветься вертеп...
кожен садив і сіяв
тільки чи зійде хоч щось
по нас..
стікає Дніпро повз Київ
і Прип’ять тече у ньому
і чорний час...

* * *
хіба ж то дивина –
неквапно спроквола
всихала пам`ять нашої дідизни
вже із-під плуга не постане ковила
бо степ новий старому справив тризну
на поминках в туманах заблукали тіні
царів зі Скитії
що нині мов старці бездомні
коли вже перервалися часи первинні
і поспіль поточилися століття карколомні
кому ото тепер в дива
посеред сущих в цих степах донині
пожухлих наче листопадова трава
де крутиться курай з відсушеним корінням...
можливо то талан такий або сирітська доля –
що кожен з нас такий немов курай
як невагомі згадки в перекотиполя
осінніми вітрами гнані за далекий край
у пошуках чогось в чужому полі...

* * *
не було і не буде
ніякого свята у нас
в обіймах суцільної згуби
давній вогонь загас
на високих могилах пустка
розійшлась по хатах сторожа
збройної сили не густо
проти навал ворожих
новітніх не давніх
ворогам і не снилось
що вояки славні
без спротиву погубились
подалися у найми
за чарку
а хто за чумарку
хто за панову ласку
хто за хтиву любаску...
в кожного свято своє
не святе
не спільне –
непомітно повільно
згасла Велика Ватра
без варти...

* * *
поростають татарським зіллям
різні терени –
і лядська земля
і литовська
і наша безвинна
гаї та діброви і луки зелені
мов прапори Пророка причинного
з піщаних південних пустель –
від гарячих барханів
на край океанів
у жадобі зеленого світу
коні збивали копита
о довгі криваві шляхи
якими їх віра вела
і довго не гасла луна від Алла!...
проминули століття круті...
кому і для чого сьогодні –
прости! –
все що було загуло
і нічого із того в розмаї
де травичка росте і листя буяє
і сонце сумирне світить для всіх
не згасає
і віють вітри серед поля поволі
і келих підносить
супротивник мій давній
воднораз
і давній союзник у пошуках долі
серед минулих століть
що минули за мить...
що було не змінить
то сьогодні -
і вербова гілка
і пальмова віть
у

читати