Завантажити

спільному домі
що зветься Земля
в якому нас доля звела...

* * *
і милістю Богів
гарячою була ота роса
в якій зродилися поети
шукати в муках Слово заповітне
з надією злітали в небеса
а падали на злеті
попаливши крила світлом...
милістю Богів?..

* * *
а полохлива злива зла
когось таки пасла
у домі
нам з тобою досі невідомим
де все загусло як в содомі
стікаючи з висот гріха
напередодні чистого Числа...
то потім позчахнулись Небеса
то потім в блискавках і громі
на попіл вигоріли в невідомим домі
і маски і діяння заземленого зла...
та згодом подих дивного добра
той попіл по світах розвіяв...
чи розсіяв
чи посіяв
для прийдешніх поколінь
немов зернятки від старого зла?
і хто його здола
бо з того подиху вже вітер віє...
і день по дню потрохи тужавіє...

* * *
я б всім простив за всі образи
але до крапель в прощенні згустилися обиди
неначе у печері тьмяно світять зрази
що тішать зір замість обіду
хто нами тільки не обідав –
каліки злидні та старці
що торби носять і горби
у серця камінь й пужално в руці...
мій Боже
і гнів і розпач відведи
ми самі не цуралися біди
ми самі кидались до виру з кручі
не в силах втримати меча шаблюки
рубати все колюче і болюче
тепера носять нашу славу чорні круки
під подзвін кайданів що стисли руки...
я б всім простив
але не сила
коли на всіх одна могила
лишилася посеред степу
і я вмирав...
та пісня пробудила
де кожне слово мов орлиний клекіт –
я не затримаюсь на злеті...
* * *
я рвати будь-якії пута годен
я здужаю поплавить кайдани
на жаль або на щастя жоден
мій ворог не в`язав мене до них
я годен розрівняти гори
і на ланах полоти бур`яни
на жаль або на щастя шори
очі заліпили наче сни...

* * *
без ніякого позову поклику чи наказу
виходили в ніч зірки
білим снігом
лапатим летіли повз мене і Землю
не лишаючи зовсім на ранок і сліду
від нічної пригоди чужих світів
з причинного льоту і миготіння
тільки недосвіт стелився інеєм
допоки не встало сонце
ще й не весіннє
якесь невиразне буденне байдуже
не лишилось від свята нічного й тіні –
з великого снігу мала калюжа
біля мого ґанку
щезне й вона до ранку...

* * *
повільно навстріч плине час
у вчора йде без вороття
було б розбурхати живу іще уяву
та розчинила чорна ніч мої чуття
немов окріп розплавив порошинки кави
і снів нема і просто відпочинку
коли зсудомило чекання ранку
хвилинка треться о хвилинку
аж тихий шелест чується на ґанку –
повільно навстріч плине час...

* * *
ось тихо поскидали жухле листя
недавніх днів усі календарі
прикиданий по горло на обійсті
усім що зберігали дні старі
там геть усе і тлінне і нетлінне
казки бабусь й пророче слово
і впертість з прадідів незмінна
і несмілива віра на онову –
причавили що й не зітхнути
не вийти за умовні огорожі
не скинути умовні пута
не поділити на своє й вороже...
все поскидали ті календарі
проте ламаючи усі закови
босоніж знов блукаю по стерні
збираючи по слову давню мову
зернятко до зерняти на долоню
коли прийде весна ізнов засію –
замає на вітрах зелений пломінь
і зійдеться толока як хліба доспіють...


* * *
сіль то є сіль
з тою звичною гіркотою
що в сльозині
що в жарті солонім
стільки літ ми з тобою
в останнім ваґоні
мчимо наздогнати звабливе завтра
воно мов той обрій –
мрячить на осонні
і гасне
немов не годована ватра
якій не дісталося навіть цурпалки
із осіннього хмизу
ми з тобою ізнов на вічній гойдалці
де тільки сьогодні
в потворній мармизі...

* * *
ми мабуть ніщо
ми сіль скам`яніла
на висхлому дні океанів первісних
яких вже немає давно
на старенькій Землі
що наосліп летить
у незвіданий морок
із нашою сіллю на своєму обличчі
може ще пройдуть дощі
й ми воскреснемо знов
розгулятись могутніми хвилями
океанів
* * *
чим людині збороти смерть?
відбитками підошов
на міському асфальті розпеченім літом?
чи надовго?
літо наступне знов зарівняє розплавом...
посадженим садом квітучим?
висхне із часом
а стовбури з гіллям
пощезнуть у пащах ненажерних камінів
а попіл із димом розвіється непомітно
у прозорості днів...
синів народити?
і в спадок їм передати
пам`ять усіх поколінь проминулих?
Мнемозіно!
тільки ти спроможна пам`ятати довічно...

* * *
спинився раптом світла лет
і Світ завмер у подиві дочасно
ніщо не зрушить сьогодення уперед
коли вчорашне вогнище загасло
одвіку той вогонь горів палав
здавалося що вічний мовби
хоча не кожен й хмизу підкладав
і тільки дехто непідйомний стовбур
запізно звинувачувати варту
що так проґавила раптово
бо кожен грівся біля ватри
де кожна іскра – наше слово...
але жарина серед попелу живе
і може знову скинеться завзята
бо покоління виросло нове
і позове усіх до свята
і всіх зігріє те багаття
де з іскор заклекоче мова
бо кожна є вогненим словом...

СЛОВАМИ СТАРОЇ МОЛИТВИ

* * *
псалом пливе
тремтить в склепіннях
прадавніх фресок злото сутінкове
і прокидається від сну сумління
й душа зліта

читати