Завантажити

–
вітер нахабно пробіг скверами
наших розмов про ніщо
осінь відходить
і шати олжі поскидали дерева –
огидні чорні стовбури
неприваблива правда оголена
а фіґове листя
поволі в сумних багаттях
тліє долі
ніздрі лоскочуть пахощі диму і тління
розгубилась наївність на осіннім осонні
зрощена в затінку зваби зелених крон
де листок до листка
де слово до слова
хтось підступно складав
нас розводячи спритно на різні боки
ховаючи правду у шатах брехні...
вітер осінній
до наших стосунків запізно втрутився
бо стоїть на порозі остання зима...
неприваблива правда оголена...

* * *
йду до умовного храму
де серпанок прозорою брамою
трощу гостре каміння завзято
своїми босими п`ятами
ні болю ні крові
і жодного слова
ще не промовив
на довгій дорозі за обрій
де інше життя
де ірій
де рай
за обрієм інший край
але ж обрій і сам не стривожений край
не дійти
бо не перейти
босому по гострих каміннях...
задовга дорога до просветління...

* * *
позбав мене від відчуття кайданів
химерних і умовних
бо ж вони такі важкі
що душу до живої крові ранять
що крають почуття на жалібні шматки
хоч створені розвіяним туманом
оті уявні ланцюги
все`дно не можу бігать навпрошки
позбав мене кайданів...

* * *
шелест дощу
згодом граду стаккато
а вітер у комині
мов здичавілий гобой
довкола навколо
і навіть глибоко у мені
погода й негода
сперечаються нескінченно
коли сонце ховається
за тим боком Землі…

* * *
осінній сум немов розплав
усе до себе увібрав
там сонця смуток із отав
й тривожна прорість трав –
весни ясне світання...
ти щось мені згадала на прощання
із того що лишалося з чекання
та ж я того і не чекав і не жадав
і слів твоїх ніяк не розібрав –
тепера в па`мяті лишень розплав
осіннього смеркання...

* * *
між гір вузька долина
мов злагоди долоня
між двох твоїх принад
та здичавілий вітер з полонини
жене із гір бездушний снігопад
і навіть гілля у зеленім листі
не має сил пручатися негоді
безмовно щезла стежка до обійстя
де ми могли б ще бути у пригоді
одне для одного
немов у перші стрічі
тепера сніг пливе густий
і студить сльози на обличчях
раптовий сніговій...

МИТЬ
...падем осінніми листками -
за мить любить.
Василь Чумак
о нескінченна мить пізнання
врочистого кохання
немов отой близький осяжний обрій
до якого не вдавалося дійти
за всі віки людського існування
на цій ізраненій Землі...
ідеш і ти...
ідеш...
ідеш...
поки іще немає втоми
і незворушна небесова креш
над шляхом
що проліг за гони
в бік обрію...
о нескінченна мить
любить...

* * *
у мене нічого нема
крім твоєї ранкової усмішки
коли ми вітаємо один одного
після розлуки на цілу ніч...
у мене нічого нема
крім твого зітхання увечері
коли прощаємось одне з одним
на довгу розлуку на всеньку ніч...
у мене нічого нема
крім тебе...

* * *
поштової скриньки сумне скиглення
жодного слова ні листа ні листівки
тільки листя осіннього залишки
досихають на порох у павутинні
де жодного слова привіту огуди
наче навколо нікого й нічого
можливо тупцює час нерішуче
перед новим стрибком у незвідане
а може то тільки химерні сни
де жодного слова
ні листа
ні листівки...
сумує порожня поштова скринька
скиглить...

* * *
надія крихітна крихка
а тягнеться до берега твого
льодком змережаним
твоїми предковічними словами
тремткою кригою
ступаю обережно
у вечір стужавілий давній
дістатись прагну берега твого
заспраглий від недовгої розлуки...
от тільки б втриматись
на тонкому льоду
прозорої надії...
під нею
ніким не зміряна безодня
найбільшою з усіх розлук...

* * *
жебракує на висхлих асфальтах
загорнута в чорну жалобу
відтята від тіла
вже й зчуженіла
але ще своя журба
а в піддашному затишку
розіп`ята на п`яльцях
біла моя душа
і ніжні жіночі пальці
гострою голкою роблять боляче
і кривавиться шовк у хрестиках…
в тихих радощах плачу мовчки
і навіки з полотном зростаюся
калиновим кетягом…
РОЗКИДАНЕ КАМІННЯ

* * *
стесано скелю
так обтинають сумління
лишається голий стрижень
долі уламки каміння
а довкола зморожена тиша
уявна трава зеленіє під сонцем
колихає вітер страждання колишні
брижами вода в ополонці
від хреста що розтанув
бо свято коли проминуло
і до іншого виміру примарна брама
тихим подзвоном кличе минуле
коли ми були мов єдина скеля
ще не обтесана
каменярами з усіх сторін...
у вільних невільників
лишилося небо натомість стелі
і виднокіл замість стін...

* * *
чи варто збирати каміння
поруйнованих віком фортець
коли зі старого сумління
вже нічого на денці сердець?
чи варто згадати молитву
тому – хто забув навіщо
тому – кому неба не видко
тому – кому крадене ближче
за давнє своє і забуте?
поросли дерезовим плетивом
давні вали і редути
десь в часових заметах
гомін слави і величі
і двигтіння оружної сили...
скотилась сльозина від немочі –
не підняти жодної брили...

* * *
хто тільки не був у нас на чолі –
у вожді
навіть

читати