Завантажити

оркестри
серед окрушин пощезлих мелодій
бо сам дериґент за вітром подався
химерною хмарою
торкається піднебесся правицею
а шульга
наче птаха підбите крило
чіпляється за прозоре повітря
сподіваючись зберегти життя –
два уламки колишньої єдності
у різних вимірах
конають
або завмерли в чеканні
нового єднання

* * *
жбурну жебракові
мізерну пожертву
не від щедрості
якої у мене і бути не може
будьмо хоч раз на відверто
і вибач зухвалість мені мій Боже
жебраки живуть
зовсім не бідно
і мова зараз якраз не про те
чого і скільки жбурнути
бо ж кому буде видно
що проросте
з моєї показної щедроти
серед натовпу хідника –
нам всім ще іти та іти до Ґолґоти
шукаючи Провідника...

* * *
і незворушні числа міняться у часі
по зламі днів ночей епох
а втім
у будь-якій новітній іпостасі
всі неділимі числа діляться на двох...
на двох непримиримих ворогуючих істот
що від народження в одному тілі
по різні боки від лукавства і чеснот
все чубляться –
на праці на дозвіллі...
нарівно усе –
є день є ніч
і є вмираючий від спраги потопельник
і муляр згадує про теплу піч
на морозі беручись за кельму...
одвічно і довічно чорне й біле
як вороги по різні боки барикад...
та вломиться душа і відійде від тіла
коли зависне в небі вогневий зорепад
коли згорить і праведне і грішне
коли постане над усім одне Число
й майбутнє перетвориться в колишнє –
і розпочнеться знову все
що вже колись було...

* * *
східці тремтять в напрузі
під моєю ходою
чи здолаю шлях небезпеки
коліщатка годинника скиглять лячно
в нетрях часу мешкають суперечки
а східців нема –
тільки канат над прірвою
між двома берегами
між тим що було і що може бути...
може бути
якщо час не зупиниться
якщо на мене чекатиме хтось
на тому березі


* * *
не прочиняв до ночі заґратоване вікно
не розсував ні штори ні фіранки
бо розчинився сам у просторі давно
коли і ночі не було
не те що ранку
все сталося раптово хоч і не помітно
коли у зародку немов у задумі богів
постала необхідність відділити світло
від суміші первісної ночей і днів
ще хати не було і не було порогів
і не було доріг для втеч й повернень
ще не втомилися від мандрів ноги
і добрі наміри не поглинала скверна...
я розчинивсь у просторі давно
коли іще нічого не було...

* * *
нехай вже стане так наприкінець
як здавен йшлося у моїх моліннях
й простить мені
моє ж невігластво Творець –
таким Він розумом
вже наділив свої створіння…
не осягнути всього у своїй оселі
як не скорочуй і не стискуй дім –
ні мури стін ані низенька стеля
не відгородять вислід від причин
все `дно
весь Всесвіт зменшений до цятки
лишиться неосяжним як життя і смерть
і нерозв’язані питання наче статки
з собою понесеш у іншу круговерть...

* * *
пожежа – жах
але ж нема сумлінь
що це і світло і теплінь
коли пала ворожий дім
і вибухає вража зброя в нім
прихована дочасно у коморі
cусідові на лихо і на горе

* * *
пусте –
життя іще не пустка і не пастка
ще вільний степ у ковилах зелених
ще не змарновано любов на ласки
ще друзі озиваються до мене...
пусте –
ще не орати і не сіяти пшеницю
нам ще довгенько у незнане мчати
не озираючись на батьківську криницю
з першоджерельним холодком від м’яти...
пусте –
іще безжурно тут полощуть віття
у праставках прадавні верби
ще тільки починаються століття
ще не пройшлася світлим скверна...
пусте –
ще не зродилося хотіння і уміння
іще не зводили ні храму ні фортеці
іще не розкидали по степах каміння
йдучи на брата брат в кривавім герці...
пусте –
хотілося сказати знов і знов
і вільним степом ще безтямно мчати
але кривавить зраджена любов
і небо хмариться крізь чорні ґрати
і світлий спомин ні до чого
і на сьогодні на змахнеш рукою –
так пусте –
бо щось озветься з давнини святої
і мак із крові предків проросте
і вітер степом пісню понесе
нехай і тихо здалеку
але почую те
ледь чутною луною...
комусь – пусте комусь – не те
я ж непокритою хилюся головою
коли беру в обійми
вільний прабатьківський степ...
* * *
важко зняти тягар із повік
у часі безкінечного менту
як прощається з тілом душа на вік
важко боляче щемко
за недомовлене щире слово
за недороблену славну справу
за онову невчасно даровану...
і хто там чекає моєї з`яви?
спалахи сполохи –
смерть чи пологи?..

* * *
нудне знання що муками здобуте
бо ще лоскоче невідомість і манить
й тремтять від нетерпіння руки
струсити вічність
що ховає коротеньку мить
прожитого
по цей бік невідомості життя
яке мов крапля скотиться
в Його долоню
і потім потече кудись без вороття
і щось у слід шепнуть серцями дзвони
а може й прогудуть
якщо не зовсім ще поснули
але того вже не почути
тому хто втратив шлях в минуле
хто вже не мучиться питанням –
бути чи не бути…
між різними світами пролягла межа
крутий хоча й невидимий поріг
і мов на лезі гострого і хижого ножа
колись і я простояв мить
та озирнутися не зміг
в прожите пережите навіть у забуте
нудне знання
що

читати