Завантажити

жаданнями онови...
псалом пливе
і розчиняє простір стіни
в церковних банях небо зоряне...
псалом пливе
і всі часи в єдинім нині
яке ніколи вже не промине...
псалом пливе...

* * *
очі неначе отвори до полону
обличчя мов світлого неба чоло
незмерзлою ополонкою
до незнаних глибин прочинилось вікно
щось там станеться і зі мною
тільки треба свій опір здолати
поки прийде команда з конвою
й поведе силоміць за гартовані ґрати...
як роздерти успадковану впертість
і згасити уявну тривогу
де позичити відчайдушну легкість
обрати вже обрану саме тобою дорогу?
не дай мені Боже ствердіти на камінь
молюся аж терпнуть коліна
слово по слову аж поки –
amen!
ніччю впаде на днину...

* * *
Святий вечір
снігу не стелить
порипує легкий морозець
стежкою
походжає прозорий пращур
бо десь і йому куття
посеред теплої хати
дванадцять страв на білім столі
ледь коливає полум`я свічечки
подих молитви
що проказав тато...

* * *
молитва зігріває змерзлу душу
шепіт слів торкається небес
до зляку боляче
але ж я знати конче мушу
ким вчора був
і ким я буду днесь
за словом слово я вичавлюю поволі
і ранить серце щирість слів
бо списував всі похибки на долю
бо ж опиратися ніколи не хотів
не смів
молитва тягнеться
і тягнеться до неба
у тих словах немає сподівань
мені від Господа нічого вже не треба
в цю тиху з вечоровим смутком рань
мені б у себе глибше зазирнути
мені б себе до завтра якось довести
як боляче катують ці солодкі звуки
в яких нічого
крім нейтрального –
прости!

* * *
прощавай моя давня оселя
мчу
за світлом в кінці тунелю
що там чекає насамкінець
вже віко
чи поки що стеля
а може із Божих далеких вікон
сяє до мене оте світло
і мерехтить заклично...
прокидаюся звично
в зім’ятій постелі
і Богові дяка –
поки що давня стеля
в сонячних плямах ранкових
і попереду день ізнову...

* * *
як стрімко дурно пророста трава
крізь моє колишнє тіло
комусь примаряться страшні слова
але комусь іще страшніше діло
тому росте по нас трава інакша
де смутком інколи прогляне квітка
а стріти я хотів би радше
чийсь спомин чи сльозу-лелітку
на тій траві у шелесті якої
журиться мій давній голос...
та час стече Дніпровою водою
коли похилиться із хлібом колос...

* * *
колихалися срібні крила
аж неба було замало
та сяйво не всіх сліпило
бо віри не всім стачало –
світло бачили зрячі
ремиґали поруч сліпі
хоч сипалось пір’я гаряче
спопеляючи людські гріхи

* * *
словами старої молитви
збором таємної ворожби
шептом пощезлого вчора
голос старечий до сонця –
зажди
ще не вечір
ще жити і жити
і стільки ще рясту не топтано
й не тільки якогось – свого
то не роки серед лану копами
тільки кілька хвилин покошено
з того що зранку було...
зажди і не падай у ніч невідому
зупинись хоч одненьким променем
невгасною свічкою в нашому домі
ми ще життям не втомлені –
сонцю зажди!
ще не вечір!
ще не втомилися ми -
ще жити і жити
ще сіяти жито...
сонцю зажди!...

* * *
сім свічок
чи самотня свіча
чи трійчаста вогнисто палає
кожен славить одного Творця
хоч кожен різно Його називає…
вже двотисячний рік від Пришестя
і душу бентежить неспокій –
бо ж забулось останнє причастя
і навіть якого року…
скільки їх збігло нівроку
у пошуках щастя
в мого покоління?
ми падали мовчки
проте не згинали коліна
рятуючи душі вічно живі…
от ізнову Святвечір
проте гіркота у кутті
круг столу не чутно малечі –
в домі радості не стача
де самотній господар
і самотня свіча
полохає тінь у куті
для Творця…

* * *
горить не гасне ця мала свіча
дарує світло танучи поволі
усупереч усім вітрам згорить така
посеред зораного поля
а інша скинеться на дим
і з першим протягом загасне
у тій кімнаті
де і вікна й двері без шпарин
причинені так щільно і до часу...
а врешті - все як у людей –
коли не хата хоч під дахом
в якій ні старців ні дітей
лишень в кутку мовчить від жаху
недогарок забутої свічі
й по стінах тіні з місячної ночі
відлунням з перемов
які закінчили сичі
до співу не охочі...
а перша все горить
і дивно що не тане
а перша все горить
невгасна і незламна...
* * *
дикого звіра нечисте число
мов Божої недовіри гасло було
як глибоко треба впасти
як далеко треба піти
аби назавше пропасти
без повернення в білі світи
крутяться коліщатка страшної рулетки
і втретє поспіль ось-ось впаде на шістку
марно волатимуть пробі криветки
навіть під людством буде підведено риску
і що тоді зможемо пригадати
із того що душу рятує
коли вже усі немов олив`яні содати
для котрих у свято чи всує
нічого святішого не було
ніж гратися з коліщатком рулетки
і дражнити фатальне число
розсипаючи долі останні клепки...

* * *
пелюстка віри впала на долоню
простягнену тобі навстріч
і в`яне у моїм полоні
вже поспіль декілька сторіч

* * *
довго сповзала сльозина
глибокою зморшкою
на скам`янілім обличчі
давнього Бога
про якого забули згадати на святі
що вже казати про

читати