Завантажити

прокидається знехотя
виповзають сережки повільно
брунатними хробаками
вітер погойдує сонну гусінь
а назавтра ізнову сніг завітає
отака вже весна цього року
мов життя у похилого чоловіка
що він прозиває осінню...
так багнеться сонця і зелені
але б`є по спраглих бажаннях
морозко з безпристрасним снігом
скільки років не прикіпіло –
примерзло срібним інієм до голови
а не тільки до втомлених скронь...
важко падає вечір невчасний
щільно тулиться покликом предків
нова ніч з мерехтінням зірок...

* * *
тривала зима задовго
наче до віку заліг сніг
і я приморожений мовби
вже ніколи воскреснуть не зміг
довкола літом бавились люди
сміялись співаючи про ніщо
тільки я у своїй застуді
запитанням хрипів – за що
задовга зима тільки для мене
із снігами які не тануть
і змерзається кров у венах...
може то сни із омани?..

* * *
гірчить отрута на губах пошерхлих
немов останній поцілунок ще відвертий
а вечір смутком припорошений мовчить
коли над тихим і холодним смерком
самотня перша зірка вже горить
тремтить єство – ніхто нікого вже не зловить
у височінь летить відлуння від розмови
що згасла з променем останнім спроквола
як пізно стало сподіватись на онову
як рано позабути всі гіркі слова
змішалося до купи все первинне
коли ще не ділилися на винних
тепера зовсім інший світ постав
і ми у різні сторони йдемо причинні –
на крапельки сумні розіллється розплав
отої єдності якою горді ми були
посеред всіх неправд і чорної хули...
гірчить отрута на губах –
ми вже не сядем за столи
коли й обрус вже розбратом пропах...
* * *
і що тобі не до вподоби
з нудного яву
чи з омани сну –
занадто задалекий обрій
ще й почуття про втрачену снагу?
живеш як всі –
у мішанині дня і ночі
нудні розмови побутові
не пророчі
перев’язали оплели
і заліпили вуха рота очі –
таке життя
без вороття...
без боротьби...

* * *
ніщо не дозволить пережите забути
навіть окремі найнеприємніші дні
навіть біль і радість спокути
за гріхи і помилки великі й малі

* * *
це не шлях в парадіз
хоч парадно прочинено двері
дзвінких анфілад
і ніхто не стає на заваді
пройтися неквапно ходою
лискучим паркетом
проминаючи кожну кімнату
з нетерпінням чекаючи свята
тільки свята нема
як і світла нема
і чи буде колись
в цьому старому палаці
де суворі колони
і атланти сумні
в присмерках давньої самоти
де ніяк не сколошкає тишу античну
мій біг навмання –
неначе у вічному сні
всі мої поривання
закільцьовано в цьому квадраті
змурованих з мармуру стін
мавзолею для втрачених істин...
як звузився обрій
як шлях скоротився –
вже нема анфілад
так стислося коло моєї мандрівки
до квадрату малої кімнати
і я незабаром бігтиму колом своїм
ледь піднімаючи ноги над цяткою
що вбирає до себе весь простір
і поступ століть
поки не спиниться час у знемозі...
це не шлях в парадіз
в пошуку істин на зламі епох
кільцюючи біг у німотнім квадраті
нічійної вже кімнати
без жодного вже вікна
чи минаючи сотні палат анфіладних
де двері прочинені кличуть
вперед в закільцьовану путь
де немає кінця ...
зупинись чоловіче
то не віче
з одної людини
що комплексує в самотній хатині...
зупинись озирнись
це не шлях в парадіз...
озирнись...

* * *
немає спокою й посеред ночі
мов маятник мов метроном
підступне серце тишу крає і толочить
і десь ховається до часу сон
а може щез назовсім з переляку
така вже ніч сьогодні облягла
мій дім
і я сполоханий уклякнув
нехай уже полонить мла
та знов
палахкотінням звабила свіча –
на тонкім стовбурі прожогом
поспішав кудись годинник
і подив свитку зсунув з правого плеча
та стримався
бо не було і натяку на кпини
цей час усе забрав собі в полон
свій поступ і в дрібницях позначає
мій Боже
ти мене всякчас боронь
не помічати стрімкості
яка за все хапає –
рахує як секунди кожную краплину
з дзвінких бурульок ранньої весни
як заступає чорну ніч світліша днина
і як один по однім поспіль йдуть роки...
горить у кожного своя свіча
і сонце світить кожному окремо
й часу на добрі справи вистача
всім лицарям звитяжним і буремним...
комусь ще світло сяючи горить
але комусь
вже журно тліє
комусь
хто так боїться час згубить
що накохатись не поспіє
що стільки радісних спокус
зів’януть мовчки осторонь...
та раптом
чорним з горя став обрус –
свічу здолав
і вмер вогонь
посеред столу
і всі ознаки часові
порохом попадали додолу
і вкрились тихим смерком
радощі й жалі...
десь в іншім домі
де вже не згадують про нас
іншая свіча ще трохи погорить
але і там стікає стрімко час
за цю ж коротку невловиму мить...

* * *
згорбатився горем гобой
вечорову виплескує тугу
підспівують стишено скрипки
і байдуже б’є барабан
в ритмі заслаблого серця
і стримано має підбитим крилом
старий дириґент
бо забув як злетіти
кудись поспішає тільки Земля
хоча їй ніколи
ніколи вже не зійти із прадавнього кола
змарнована вічність застигла –
десь плаче
виплескує тугу гобой...

* * *
уламки якоїсь

читати