Завантажити

муками було здобуте…

* * *
коли вже не бачиш
лишень відчувати мусиш
останні піщинки відлічують час
а він не абстрактний
мов той Всесвіт безмежний
він тільки для тебе заточений
у дивному слоїку з нейтрального скла...
останні піщинки...
а сил вже немає
чи щезло бажаня
підняти годинника із піском
і перекинути
аби знову почати життя...

* * *

тихо тече
витікає Час
вузеньким вічком
з подвійної брами
між тим і цим...
підставляють ретельно янголи
срібне сітечко
проціджують наші вчинки
намагаючись
залишити чорне у вчора
і тільки чистого світла краплі
взяти до себе у завтра...
і все було б добре
але в того срібного сітечка
сіточка
із дірками...


* * *
де-не-де
а ніжний дощик іде
на траву молоду крапле
між весною і літом неквапно...
де-не-де
іще сонечко світле
павутиння пряде
проводжаючи бабине літо...
де-не-де
сніг поволі бреде
по заметах різдвяних
від рана до рана...
де-не-де
сонце впаде чи зійде
комусь вперше
комусь востаннє...
де-не-де
щось нове
із забутого знаного...
хай хоч де...

ТВОЇМИ ДОРОГАМИ

ЛИСТ
круг голови хрущі гудуть
і тужно пахне м`ята..
у твоєму листі
поштаркою покладенім до рук
на мене вже чига
нерозпечатана розплата…
як тужно пахне м`ята!
між нами винних не було
лише непередбачених розстань
лягали сонячні дороги
і забувалося
твоє непоціловане чоло
коли переступалися пороги
й лягали сонячні дороги...
між нами
винних не було...

* * *
без наміру невмисне ненароком
яким ще словом визнати провину
що я ступив необережним кроком
без дозволу на твою половину
твій подив щирий
воднораз співчуття
мою розгубленість голубить
і вірити не хоче в порух навмання
дійти в твоїх обіймах аж до згуби...
я жалістю сполоханий на спалах
згоріти згоден зразу на твоїй долоні
але тобі того вже буде мало –
і тихим полум’ям триматимеш в полоні
аж поки вічність промине
не зачіпаючи мене...

* * *
з відстані дружнього погляду
чи двох рук простягнутих для вітання
чи навіть впритул губами спраглими –
марно...
все ‘дно
побачимо одне одного
зрозуміємо одне одного
як пройдемо навскрізь одне одного
і розійдемось в різні світи
аби озирнутися з віддалі
одне на одного...
побачити...
зрозуміти...
аби сталося все до ладу
тільки б вже не було запізно
побачити й зрозуміти одне одного...

* * *
крапля дощу
неба сльозина
я до тебе мовчу
словом стриманим
вчора було зарано
а сьогодні
не взавтра стало запізно
ятрить сльозина рану
ми знов розійшлися нарізно
знову чекати нагоди
аби стрітися випадково
я вже давно без погорди
прагну припасти словом
до твоєї сумної долоні
на більше боюсь загадати...
крапля дощу не загасить пломінь
і слову ніщо намальовані ґрати...

* * *
прости коханая прости
за слово мовлене зопалу
за ненаведені мости
над буєраком чи провалом
прости коханая прости
мені завжди було замало
й твої розгублені листи
пожухлим листям розлітались
прости коханая прости
у храмах світла є підвали
з яких не видно висоти
де твоя зірка панувала

прости коханая прости
за ненаведені мости
і за розгублені листи
що не дістався висоти
прости коханая прости
що не дістався висоти

* * *
ну як приборкати мені свою гординю
й до ніг твоїх із чемністю схилитись
коли з давен забутих аж до нині
я звик усі провини нарівно ділити
завжди хапаючись за меншу частку
аби хоч трохи чутися правішим
із привілеями на лестки і на ласки
на все разом – на давнє і новіше...
стійка гординя і завжди незламна
коли нема бажань її здолати
щемить щоразу мов болюча рана...
мов давній гріх і борг без сплати
живе в мені з давен гординя
яку нікому і ніколи не здолати
і житиме на жаль до згину
що в інший світ прочинить ґрати...

* * *
минувся той короткий час
коли твоя простягнута долоня
нікого з двох із винних нас
не спромоглася витягти з полону
давнішого за нас обох...
разом були ми зовсім неправі
окремо – кожен захлинався правотою
а час точився
наче по весні
засніжені чуття із талою водою
стікали геть до моря забуття...
струсила пелюстки сумуючи калина –
минувся час і всі мої чуття
лишень у відчутті нічийної провини
і важко подолати гонорову неміч
і першому піти навстріч
з коротким ніжним вибач
аби ж то впала машкара з облич
щоб все зруйноване постало...
от тільки б вже запізно не було
бо так часу замало
зібрати знову що спливло...
до витоків із чистого джерельця...
до дзеркала побитого на скельця...

* * *
часом так
що за відстань твоєї руки
щирість вже силу втрачала
і повільно скресали річки
наче палу весни не стачало...
нічого іще не траплялось раптово
все готується ревно дочасно
знаю що щирість твоя вибіркова
та за усмішку щиру готовий пропасти
вибіркова і в часі обмежена
щирість твоя мов коштовне каміння
для прийдешнього свята можливо збережена
тільки не знаю чи настачу терпіння
дочекатися того
найсвітлішого свята
що прийде колись раптово
коли вже не буде кого привітати...

* * *
вже оголено правду

читати