Завантажити

бере з собою до Вишгорода багатьох мужів ліпших і нарочитих, воєвод і бояр, їхніх жон. Ще раніше туди виїхали тіуни й дворяни, які мали всіх поїти й кормити. Вишгородська фортеця, що десятки літ стояла в безмов'ї над Дніпром, стережучи північні околиці Києва, ожила, вечорами у вікнах її привабно заблищали вогники.
Недовго довелося князеві Володимиру ждати княгиню - одного дня вони поїхали на лови в перевесища, заутра перепливли Дніпро і до заходу сонця гнались у полі за сайгаками, третього дня рано-вранці в голубому мареві на горішньому плесі побачили обриси лодій. Повноводий Дніпро линув швидко, незабаром стало видно чорні, прикрашені різьбленими птахами, морськими дивами й банькатими водяниками гостроносі учани, над одним із них маяло знамено землі Полотської.
Тільки учани зупинились біля круч, до них поклали пходні. На березі стояли й ждали княгиню одягнуті в найкращі платна й шиті золотом і сріблом корзна мужі, бояри й воєводи; жони їх, почепивши на себе всі оздоби, з важкими, блискучими усерезями у вухах, золотими обручами на руках і ногах, шепотілись.
Княгиня Рогніда стояла в учані з дитям на руках, поруч з нею - воєвода Путята, за ними - кілька жон і темноока, сувора свіонка Амма - кормилиця княгині. Рогніда була одягнута дуже просто - в білому платні й темно-синьому опашні, з чорною пов'язкою на голові, обличчя в неї дуже бліде, як у матері, що багато ночей не спала біля дитини, стомилась у далекій дорозі.
- Білява! Шу-шу-шу! - шепотілись жони.
- Очі голубі! Шу-шу-шу!
- Мовчіть! Мовчіть-бо! Ось вона вже йде! - гримали бояри.
Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогніда зійшла по гнучкій походні на берег, князь Володимир ступив уперед, поцілував жону, взяв у неї дитину.
Одразу ж до Рогніди кинулись жони - вони оточили її колом, обнімали й цілували, котрась із жон за старим звичаєм посипала шлях княгині житом.
- О, який красний княжич! - піднімались навшпиньки й позирали на немовля жони.
- Білявий!
- На отця схожий!
- Жони! Боярині! Тихше! Тихше! - стримували їх мужі.
Рогніда посміхнулась Володимиру.
- Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... - промовила вона.
Володимир не хотів образити Рогніду, що думала назвати сина по-свіонському Ярлом, і відповів:
- Нехай буде і по-твоєму, і по-моєму... Ярл - це від тебе, слава - від мене, назовемо дитя наше Ярославом.
- Ярослав! Ярослав! - загомоніли мужі й жони. - Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.
Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім'я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.
Дитя ж спало. Чи міг тоді хто думати, що промине сімдесят п'ять літ - і вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій, темній фортеці, де так радісно починалось нині його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгороді 1054 року.)
Загомонів, зашумів Вишгород, почався пир, багато звірів і птаства завезли сюди тіуни, три ночі, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварів меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогніди, за здоров'я сина їх Ярослава.
Тільки надвечір вони залишились удвох, - у палаті, що виходила вікнами на Дніпро.
- Невже я тут? - говорила й дивилась на Володимира Рогніда. - Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки від тебе, а тільки вона прийшла - ластовицею прилетіла...
- Знаю, що тобі довелося важко, Рогнідо! Але кривавий був мій шлях до Києва, і тут пролилося багато людської крові, довго тривала облога Родні, багато муки прийняв я сам...
- Не говори, не говори про свою муку, Володимире, - перебила його Рогніда. - Адже все це вже позаду. - Помовчавши, вона додала: - Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.
- Ти боїшся Києва? - князь Володимир посміхнувся. - Послухай, Рогнідо,- я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.
- Так, я була сміливою, - замислилась вона, - бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. - Вона на мить затялась і знову продовжувала: - Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!
Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.
Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди - якийсь смуток, може, печаль.
- Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу...
- Княже мій,

читати