Завантажити

Дунаю, підняв нескорених болгар, зламав крила імператорам ромеїв.
Але він не міг так зробити, не вся Русь нині покорялась Києву, Руська земля здригалась, коли вої схрещували мечі і коди проливалась кров під Любечем, у Києві й Родні; коли Володимир сів на отчому столі, радимичі, в'ятичі й деякі інші відмовились визнати його київським князем і платити дань.
Він розумів і знав, чому так сталось. За недовгий свій вік князь Володимир бачив, як швидко змінюється Руська земля й усі її люди, Русь, яку він бачив і пізнав у юні літа в Києві, пізніше в Новгороді, Полотську, скрізь, куди не кинь оком, - ця Русь була вже не та, що раніше.
Якби хтось запитав у нього, що ж змінилось і що змінюється на Русі, князь Володимир, либонь, не зміг би та й не зумів би пояснити, бо сам не знав, знаючи - не згоджувався, не згоджуючись - думав, що робити.
Він вірив у безначальну, древню й вічну Русь, що сиділа на землях від Руського й до Крижаного моря, від Карпатських гір до Ітиля-ріки й Орала; він безмежно любив цю Русь з її законами й поконами, з дерев'яними богами, з людьми, що боронили все це й згодні були за нього вмерти.
Але князь Володимир бачив і відчував, що на цій землі, в усій Русі встає щось нове - незрозуміле, часом дивне, а проте неминуче, невблаганне, потрібне.
Древня Русь мала свій закон і покон, не одним річищем пливе Дніпро, кожної весни він ріже кручі, змиває й насипає нові береги, кожного дня над землею пливуть і пливуть хмари; хмара, що пливе нині, вже не та, що була вчора, вічно б'ється в скелясті береги Руське море, проте і воно, і береги змінюються...
Був час, коли Київ вважали городом усіх городів і земель Русі, коли київський князь, як отець великого роду, як могутній дуб, стояв над дніпровими горами, а племена Русі, як члени однієї родини, підпирали його.
Князь київський знав, що мусить берегти землі Русі, мав дружину, воєвод, тисяцьких, сотенних - свою Гору, а щоб їх одягати, поїти, кормити, брав з земель Русі дань.
Нині київська Гора була не та, що раніше, - не тільки дружина з воєводами, тисяцькими, сотенними підпирали князя, живі ще були воєводи, тисяцькі, яких водили на брань Ігор, Святослав, вони називались боярами, мужами ліпшими й нарочитими, особливо похилі літами - градськими старцями.
Волостелини, воєводи, тисяцькі - старша дружина, що нині підпирала князя, бояри, мужі, старці, що тримали колись у руках мечі, а нині мали набагато важливіше - на грудях і шиях гривни й чепи, в домах - скотниці з золотом і сріблом, наокруг - пожалувані їм землі, ліси, ріки... О, князів тепер не тільки підпирала, біля них сиділа, як п'явиця, страшна, невблаганна, ненаситна сила - Гора.
Так було не тільки в Києві - порость, що росла колись і розвивалась під захистом могутнього дуба - Києва, вже сама стала дубами - Новгород, Полотськ, Смоленськ, Туров. Муром, Ростов, Тмутаракань - ці городи, як богатирі, стоять скрізь на Русі.
І в кожному з цих городів, у землях, які вони обіймали, була своя Гора, свої волостелини, воєводи, бояри, мужі, старці, що самі вирішували справи своєї землі. І добре, що там сидять волостелини, воєводи, бояри, вони мусять мати свої дружини, берегти й множити багатства земель, не забуваючи ніколи про Київ, про київського князя.
Проте землі забувають про Київ, могутнє колись древо неначе старіється, дуплявіє, трухлявіє - ніколи ще не було, щоб діти єдиного отця-князя ішли один супроти другого. Що ж, він піде, як отець його Святослав, у ці землі, за старі закони й покони, за старих богів.
На українах Русі - скрізь понад Россю й Стугною, над Пслом і Сулою - в два-три ряди височать вали, вони звиваються в полі, як велетенські полози, через що люди називають їх Змієвими валами, між ними зяють глибокі чорні рови, через двадцять, п'ятдесят, сто поприщ серед степів стоять дерев'яні городи з високими стінами, вежами, заборолами, - Руська земля одгородилась від полудня, ні печеніг, ні половець, ні якийсь інший ординець не підкрадеться тепер до Києва.
Князь Володимир дивиться на захід - туди він спрямує свій перший удар, уже в городі - на Подолі й Оболоні - стоїть численна дружина, усю зиму з Чернігова, Переяслава й усіх ближчих земель до Києва йде і йде земське військо.
5

Князь Володимир знав, що Рогніда виїде з Полотська, тільки скресне Двіна, через що в кінці квітня вирушає вгору Дніпром до Вишгорода - він хотів зустріти її після довгої розлуки не на Горі, а в іншому, відлюдному, тихому куточку.
Княжий двір у Виштороді був для цього цілком придатний. Тут, на високих горах, що круто обривались над Дніпром, з давніх-давен стояла покладена на кам'яних підмурках дерев'яна фортеця з стіною наокруг, ровами й валами. Чудовий був Дніпро, що линув під самими кручами, скрізь на горах і в берегах темніли густі ліси, недалеко переливалась голубими водами Десна, вдалині на півдні видно було Київ.
Володимир виїжджав до Вишгорода не один. Полотську княжну треба було прийняти достойно, віддати їй честь як жоні. Він

читати