Завантажити

говорили з ним, чуєш, говорили, їди, сину, благаю тебе... - Вона схопила його під руки, силою одвела до дверей.
Володимир стояв увесь цей час біля вікна, дивився на Дніпро й коси, але не бачив їх, коли ж обернувся, сина в світлиці вже не було, а Рогніда, схиливши голову на руки, сиділа на лаві біля столу.
Володимир ступив до неї. Він знав вдачу Рогніди - щось вирішивши, вона ніколи не змінювала свого слова. А хіба він сам щось міг змінити?! Отже, це хвилина прощання, вже довіку їм тепер не зустрічатись, не бачитись...
- Прощай, . Рогнідої - тихо промовив Володимир. - Прости мене й роби, як сама хочеш. З уст її зірвалось одно тільки слово:
- Прощай!
Коли Володимир вийшов, Рогніда ще довгий час у глибокій задумі сиділа біля столу. Вона не плакала, ні, сліз у неї вже не було, уста її не ворушились, їм уже нічого казати, все тіло її стало нерухомим, безболісним.
Потім вона встала й пішла в світлицю поруч. Там, на ложі в куточку, лежав, уткнувшись головою в подушку, Ярослав.
- Сину мійі - запитала вона, сівши біля нього.
- Що з тобою?
На неї дивились печальні, повиті смутком і зовсім не дитячі суворі очі Ярослава.
- Що з тобою? Навіщо ти встав? У тебе болить нога. Він струсив головою, наче хотів одігнати думки, що не давали йому спокою.
- Ні, нога мені не болить. І що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, відаю, як він тебе образив, і не токмо тебе - всіх нас, дітей, мене...
- Крий тебе боже навіть думати про це, - сказала мати. - Він мене не образив, сину. Він не зробив, не зробить зі мною нічого, Ярославе... І не мені він зробив лихо, а собі...
Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зібрати свої думки.
- Він не такий, як ти думаєш, - повіла вона далі. - Він добрий, не злий, хоче добра всім людям. Але де добро? Аще немає любові в серці, немає й добра, немає життя...
- Ти мені всього не говориш, але я розумію, мамо, - сказав Ярослав. - Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась від батька-василевса, ти воістину цариця царицям і госпожа госпожам, аще славу віку змінила на славу майбутню, але я...
- Ти не кінчив, сину...
- А я все сказав про тебе... Про себе тільки додам: я ніколи не прощу свого батька...
3
У цю ніч княгиня Рогніда не лягала спати. На Горі погасли вогні, з-за Дніпра, відбиваючись жовтим колом на плесі, виплив місяць. Київ, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час від часу її порушували голоси сторожів на городницях та крики заблукалих птахів на просередах і косах Дніпра, все, здавалося, спало - земля, вода й небо.
Тільки княгиня Рогніда не спала - вона сиділа біля розчиненого вікна в своїй спочивальні, дивилась на стіни города, кручі Дніпра, далекі ліси й луки, але нічого не бачила; дослухалась до притишених шумів і голосів ночі - й нічого не чула; безліч думок пропливали в її голові - безрадісні, сумні, невтішні.
Рогніда згадувала, як у далекі дні своєї молодості щиро полюбила князя Володимира і, ніби дорогоцінний дарунок, усе життя носила цю любов у своєму серці.
Є на світі різна любов - одні поринають у неї, але швидко пересвідчуються, що це тільки лжа й обман; інші люблять так буряно і з таким жаром серця, що в тому вогні згорають; щасливі ті, кому доля судила тиху зовні, спокійну, але навгасиму любов - вона, як сонячне проміння, зігріває серця живучих...
Рогніда полюбила князя Володимира несподівано, після великої бурі, коли в неї нікого й нічого не лишилось у світі, коли, як здавалося їй, уже краще було й не жити, - тоді перед нею з'явився той, кого вона напередодні тільки ненавиділа й проклинала, хто вбив її батька й братів, але хто виявився набагато кращим, справедливішим, дужчим, ніж усі люди.
Вона віддала йому все, що мала, - дівоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гіркоту втрати батька свого й братів, покинула отчий дім, пішла за коханим і згодна була йти поруч, ким би він не був - князем чи рабом, куди б він її не повів - на життя чи смерть; це не було безумство, ні, це була справжня любов.
Єдине, чого в них не вистачало й що пізніше завжди боляче ранило серце Рогніди: вона не сказала йому тоді про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир - суворий воїн і князь - не зумів сказати їй про себе, - втім, чи мусять люди неодмінно про це говорити: любов освячує життя, життя утверджує любов!
А хіба життя не утвердило їхньої любові! Двадцять п'ять літ - о, як це багато, а всі ж ці літа вони жили в турботах і невпинному труді, князь Володимир ходив і ходив у походи, вона була йому вірною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матір'ю живих і мертвих дітей...
Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотів, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили міцну родину, невдовзі їх ждала тиха, спокійна старість...
Так що ж трапилось? Пізня ніч, княгиня Рогніда сидить біля розчиненого вікна, бачить місяць у небі, плесо Дніпра, на якому

читати