Завантажити

наречена Анастасією, ніколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворі в Предславині...
Діти мовчали. За скупими словами батька-князя вони відчули, що шляхи його й матері Рогніди розійшлися, вони тепер чужі одне одному, але як бути їм, коли в них один батько і одна мати?
- От я все вам і сказав, - тихо закінчив князь. - Русь перемогла Візантію, був я князем, нині став василевсом нарівні з імператорами ромеїв і німців, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, діти мої, такожде прошу охреститись разом зі всіма...
Але це було не те, що він хотів їм сказати, - він не міг говорити про своє горе й муку.
Діти схилили голови - вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грізно вставав перед ними.
- І ще вас прошу, діти мої, - якимсь благальним голосом промовив він, - коли до Києва приїде з города Константинополя сестра імператорів ромеїв, моя жона Анна, поважайте її хоча б як царицю... Прошу вас про це!
І тоді в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогін: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу ніч, заплакане обличчя матері, все, що видалось їй тоді сном, - ні, це був не сон, то плакала і десь нині плаче мати їхня Рогніда, а тут, у стравниці, плакало, стогнало, квилило її серце - рідне дитя.
- Мовчи, Предславо! - обірвав цей стогін-плач князь Володимир. - Я все сказав вам, діти мої. Не судіте, не кляніте, важко вам, але ще важче мені, проте нічого, нічого вже не можу змінити.
Він швидко пішов до дверей - там ждали його мужі, ждала Русь!
5

Світає. У Золотій палаті ще горять світильники з ведмежого жиру й воскові свічі, але знадвору через вузькі вікна вже струмує рожеве проміння світанку, денне й нічне світло, змішуючись, виразно окреслює дерев'яні зруби палати, доспіхи князів колишніх на них, постаті множества людей, що стоять попід стінами, в кутках, просто посередині...
Цього ранку ніхто не сідає. Всі стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з місця на місце, перешіптуються, жваво говорять - бояри, воєводи, всякі мужі, у куток забився й позирає звідти сполоханими очима головний жрець Перуна Віхтуй.
- Іде князь! Князь іде! - раптом чуються голоси в палаті. - Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов.
Князь Володимир з'являється в переходах за палатою, переступає поріг дверей, виходить на поміст. Нині він іде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блідий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний.
Але це одна мить. Зупинившись на помості, він кидає погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотні вогнів, блискучі доспіхи, рожеве сяйво у вікнах.
- Чолом князеві Володимиру... Кланяємось тобі, - прориває враз палату багато голосів.
- Слава василевсу Володимиру! - чути крики в палаті.
Він піднімає руку. Палата враз затихає. Знадвору струмує денне світло, речі, постаті, все видно виразніше, опукло, скрізь глибшають тіні.
- Добрий день вам, мужі, бояри, воєводи мої, - каже Володимир. - От ми й знову тут...
Збираючись з мислями, що, як блискавиці, пролітають у голові, він на хвилину замовкає й потім продовжує:
- Я покликав вас нині, мужі мої, щоб повісти - наше воїнство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слів Візантії і через них говорив з імператорами Василем і Костянтином, з ними нині укладено ряд навіки. Ми маємо дань, пільги купцям нашим, віднині люди наші можуть вільно жити в гирлі Дніпра, на білих берегах і всюди над Руським морем...
- Добре, дуже добре зробив ти, княже, - залунали в палаті голоси.
- Пам'ятаючи ж, що ромеї завжди порушували ряд з нами, - продовжує Володимир, - я вимагав через слів, щоб імператори їхні говорили з нами, діяли й совершали мир як рівні з рівними, через що зажадав у них такого ж вінця, який вони носять, знаючи, що вони лживі й хитрі, вимагав, аби дали мені в жони, як німецькому Оттону чи хозарському каганові, сестру свою царівну Анну, як видавали за німецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас і Русь.
- Достойно говорив ти, княже, з василіками і імператорами, - додав до слів Володимира боярин Воротислав, що їздив з ним разом до Херсонеса, - добре їм сказав, - широко розвівши руки, він ніби обняв усю палату. - Ми - Русь. Нехай імператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру - до самого Костянтинового город а дійдемо.
- Із жоною - сестрою імператора, - почувся голос ще одного боярина, - добре вчинив - чим ми гірші від німецького імператора чи хозарського кагана... Ні, тільки так мусило й нині буде. Ти, княже, став імператором, будемо тобі вірними слугами.
- Імператори зробили все, як я вимагав, - промовив Володимир, - дали вінець...
- Слава василевсу!.. - заволало кілька бояр.
- ...вони віддали мені в жони царівну Анну, з якою я повінчався в Херсонесі...
- Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, - лунало в палаті.
-

читати