Завантажити

була урочиста й незабутня година, і вона справді була такою - це схрещувався город Київ, це хрестилась Русь.
Сонце велично підіймалось над Дніпром, відбиваючись на широкому плесі, сліпило очі, розпікало повітря, й над стовпищем людей вставав важкий дух. Вони стояли роздягнуті, голі, прикриваючи вретищами, гіллям і просто руками срамні місця, тільки жонам гридні дозволяли зилишитись у сорочках чи пов'язати на тіло ручники або якісь дерюги, - люди соромились одне одного, а найбільше горян, товпились, ховались.
Дозвільне й просторніше було вище над ручаєм, на пагорбі, звідки звичайно боричі оголошували загади князя, - там напередодні ще дереводіли поклали важкі дубові мостини, поставили на них лави, вкрили килимами.
Поруч нап'яті були й шатра, в них стояли лави, діжки, кадоби, ночви, - там мали роздягатись, хреститись княжі діти, воєводи, бояри со своїми синами, а ще в одному шатрі серед кущів - їхні жони й дочки.
На лавах сиділи князь Володимир, цариця Анна, княжичі й князівна, а обабіч їх півколом стояли одягнуті в дорогі оздоби єпископи Анастас і Іоанн корсуняни, священики, воєводи й бояри, мужі Гори.
Князь Володимир підвівся з лави й довго стояв, дивлячись на натовп перед собою. Він був суворий і замислений цієї вранішньої години, дав знак, що хоче говорити до людей, підніс правицю.
- Людіє мої! - почав князь Володимир, і голос його виразно було чути по всьому березі. - Одвіку ми по покону отців вірили й молились богам Перуну й Дажбогу, Волосу й Стрибогу, але нині ці боги вже не пристановище в трудах і на ратях наших, іний бог дасть нам рятунок - той бог, що захищає багатого й убогого, князя й смерда, той бог, що після бренного нашого життя на землі дарує життя вічне, радість і щастя на небі. Ім'я цьому богу Христос!
- Кириє, елейсон! Кириє, елейсон! Кириє, єлей-сон!* (*Кириє, елейсон! - Господи, помилуй! (Гр.)) - заволали й заспівали в цей час священики.
- Тому визнали ми за добре, - голосно повів далі князь Володимир, коли затихло, - утвердити у городі Києвому, в землях на Русі нову, істинну віру, сиріч християнство. Хрестимось, людіє, во ім'я бога-отця, сина, святого духа. Аз перший поклав уже святий хрест на себе, потягніть, людіє, ви за мною...
Саме тоді на городницях почулись удари в била. Люди, повернувши голови до Гори, побачили, що там, на требищі перед стіною, з'явилось багато княжих гриднів, вони мотузами волочили щось з Гори.
І от на схилах між дерев і ярів з'явився Перун, що стояв досі на требищі, груба дерев'яна його постать, яку волочили гридні, підводилась, стрибала, падала, над узвозом Перун хитнувся, перевернувся і сторч, головою вниз, ламаючи дерева, розриваючи кущі, риючи землю, з шумом, свистом, тріском полетів, повержений, упав в урвищі недалеко від ручая і натовпу, що занімів, жахнувшись цього видовища.
Але Перун лежав там тільки одну мить, бо одразу біля нього з'явились гридні, отроки, дворяни, що на конях примчали з Гори, ремінними вужами й товстими мотузами вони зачепили лежачого бога за голову, руки, ноги, тіуни, що бігали біля дворні, сокирами вирубали з постаті золото й срібло, а там усі вони вже разом вдарили коней, впряглись самі, крикнули й потягли Перу на по урвищу.
Ідол Перун стрибав на вибоях. "Гой-ла! Гой-ла!" - щосили кричали погоничі. "Кириє, елейсон! Кириє, елейсон!" - співали священики. У численному натовпі вчинився великий шум і крик, стогнали жони, плакали діти.
Перуна дотягли до берега й штовхнули у воду. Важка дубова колода захрясла й непорушне лежала на косі. Тоді вперед кинулись тіуни, дворяни, отроки, - в одязі, постолах, а хто й босий, лізли вони в воду, одштовхували дрючками й просто руками колоду від берега.
А на натовп у цей час напирали гридні, княжа дружина, розмахуючи списами, брязкаючи мечами, вони відтискували людей до води.
- Хрестіться во ім'я отця, і сина, і духа! - волали священики, а люди забродили все глибше й глибше в воду.
Нарешті Перун рушив з місця, поплив, за ним кинулись діти, вони плавали навкруг бога, багато людей, вражені тим, що робилось, стоячи у воді, кричали:
^3 С. Скляренко, т. 4
3
8
5
- -Видибай !, боже! Видибай, боже!
- Кириє, елейсон! Кирие, елейсон! - співали священики*
Перун плив. З високого пагорка з дерев'яного помосту иа нього дивились князь Володимир, княгиня Лина, воєводи, бояри.
- Видибай, боже! Кирие, елейсон! - змішувалось у гарячому повітрі.
А він плив далі й далі. Берегом слідом за ним поспішали люди.
- Видибай* (*Видибай - виринай.), видибай, боже!
Князь Володимир бачив, як тікають врозтіч від священиків кияни, яке насильство чинять гридні й дружина, але не співчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.
Він стояв напружений, мовчазний, звів брови на переніссі, стиснув уста, через що став суворим і хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грізно.
Ні, це був не той князь Володимир, що колись так люб'язно, тепло, сердечне вмів говорити з дружиною,

читати