Завантажити

бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав він і голос м'який, щирий, переконливий.
Князь-християнин сам хотів частіше, докладніше говорити з Анастасом, разом вони домовились і послали єпископом у Новгород Іоакима - там був надійний посадник Добриня, через що Володимир і згодився учредити єпархію, в інші ж городи посилали тільки священиків болгарських, що давно жили в Києві, нових, яких висвячував Анастас.
Домовились вони й про будівництво храмів: Софії - в Новгороді, Богородиці - в Києві, а в Переяславі - на честь апостолів Петра й Павла.
Будувати ці церкви князь Володимир вирішив одразу ж, для чого велів посадникам своїм готувати в землях древо, камінь, збирати людей - дереводілів і здателів, з своєї ж скотниці дав чимало золота на церкви в Києві, Чернігові й Переяславі. Він сам стежив за будівництвом храмів - у Києві вже жило чимало здателів із Солуні* (*Солунь - город у Болгарії.), сюди ж один за одним приїжджали майстри з Херсонеса.
Володимир не дуже охоче приймає грецьких майстрів, він кличе руських градників, огородників, всяких дереводілів і здателів з города Києва й навіть далекого Новгорода - Миронога, Ждана, Косьмину.
Це - добрі майстри своєї справи, ще їхні діди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортеці з стінами, княжі, боярські, воєводські тереми, прикрашаючи їх кнесами, писаними сволоками, різьбленими наличниками, вікнами, дверима, тесаними ганками; вміли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й білого мармуру, ліпити на стінах образи богів, людей, звірів, листя та квіти, вапницями* (*Вапниці - пензлі.) фарбували їх.
Побудували градники й дереводіли до цього на Русі й кілька храмів - у Києві над Почайною, в Новгороді - на Опоках; це були чудові дерев'яні храми з рубленими стінами, по багато шатрів, вкриті гонтою, опасанями* (*Опасань - галерея навколо церкви.) навкруг них для простого люду.
Тільки самі для себе нічого не будували і не могли побудувати дереводіли й здателі, бо були вони, як і багато інших руських людей, княжими слугами, ремісниками, смердами, через що й жили, як і всі ниці люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах...
Правда, й ці убогі свої хижі, хатини руські люди вже й тоді, тисячу літ тому, намагались зробити привабливими для ока - мазали їх глиною, білили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вікнами й дверима малювали всілякі оздоби - червоних півнів, що були співцями зорі, зелені берізки - священне руське древо, чорних гривастих коней - знаків воїв...
Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарішому з них Косьмині:
- Мислю поставити храм у городі Києві в ім'я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.
Косьмина - сивобородий чоловік з сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах, - довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.
- Мрію давно, - відповідає Косьмина, - і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба...
- Тоді починай, Косьмино!
- Але, княже, - сумно похитує головою здатель, - ставили ми досі дерев'яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам'яний, вічний...
- Так, Косьмино, кам'яний і вічний!
- По грецькому образу? - запитує майстер, що їздив свого часу як воїн і в Болгарію, і в Константинополь.
- Ні, - рішуче відповідає князь Володимир. - Ви, київські, вишгородські й новгородські плотники, знані по всій Русі, у Києві такожде будуйте наш, руський храм, а вже болгари й гречини вам допоможуть...
Минає небагато днів, і Косьмина показує князеві змальовану на одному пергаменті церкву в ім'я Богородиці, а ще на одному - постать Богородиці з великими карими очима, блідим і трохи суворим обличчям, піднесеними вгору руками.
- Це наш, руський храм! - виривається в князя Володимира. - Добре й лице цієї жінки... сиріч божої матері.
І князь Володимир не знав, що здатель Косьмина вже багато літ думав, як створити пам'ятник тому, про що він мріяв дні і ночі - пам'ятник і храм руським людям, що твердо стоять на рідній землі, тяжко працюють на ній і многотрудно страждають, кров'ю поливають її й сльозами засівають, а кінець кінцем піднімають очі до неба...
Старий Косьмина все своє життя провів у борні, трудах - був воєм, ратаєм, нарешті градником-дереводілом - і ніколи не знав ні радості, ні утіхи, тільки будував і мріяв.
Не знав він також і любові, не мав жони й родини, дівчина, яку в давні літа раз і другий бачив у Києві на Горі і яку, либонь, полюбив би навіки, пропливла, як далека зоря, осторонь його життєвого шляху та й зникла, залишивши в душі тільки згадку...
Косьмина молився Гїеруну й всім древнім руським богам, але вони нічого йому не дали, разом з руськими людьми став Косьмина християнином, - може ж, хоч тоді, коли складе на грудях натруджені руки, здобуде градник спокій і щастя!
Богородиця! Новообращенному християнину

читати