Завантажити

пергаменті давні казання про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либедь, вели літопис временних літ, готували грамоти й устави, що посилались гінцями в усі кінці землі.
І далі йшли князь Володимир з єпископом, уже садом, де лунко падали на землю яблука й груші, в бортях на деревах гули бджоли, розливали пахощі м'ята, любисток, євшан.
- А як бути з монастирями, ченцями? - запитував єпископ.
Князь Володимир допитливо дивився на нього.
- У Візантії, - тихо говорив єпископ, - є багато монастирів, де живуть ченці й черниці, що денно й нощно моляться за василевсів.
- Я не перечу, аби монастирі були й у нас. Вони вже є.
- Саме про це я й хотів говорити, княже... Що може робити людина, яка повсякчас молиться богу? І священики наші, й чернецтво не можуть жити тільки на те, що їм дадуть люди, - церква освячує державу, держава мусить дбати про церкву... У Візантії церкви мають землі, ліси, ріки, кожен священик і чернець одержує нагороду від василевса.
- У мене не вистачає земель на пожалування боярству, а золота й срібла - на дружину, - сердито говорив князь. - Доста того, що я будую храми, у мене нічого дати церкві й монастирям.
Єпископ Анастас мовчав. Він знав, чого хоче!
3
 
До Новгорода нарочиті мужі князя Володимира приїхали пізніше, ніж у інші землі. Їх було, либонь, більше, ніж у інших городах. Тут, у Новгороді, князь Володимир велів, охрестивши людей, створити першу після Києва руську єпархію, через що разом з мужами туди їхали єпископ Іоаким, кілька священиків, диякони, що везли з собою ікони, книги, сосуди церковні.
Новгородські воєводи, бояри, мужі ліпші, старці градські похмуро і, можна сказати, просто неприязнено зустрічали мужів Володимирових - суворі, холодні, таємничі полунощні люди, як і земля їх, скелі, море, - такими ж витесували вони з дерева, рубали в камені, робили богів своїх.
Ці боги досі їм нібито й допомагали - з ними народилась і росла Новгородська земля, вони стояли на погостах, охороняли ратая в полі, мисливця, купця й мореходця в дорозі, з ними ходили й на брань, - з ними починалось життя новгородця, біля них воно й закінчувалось.
Але, маючи своїх богів, новгородці поважали й інших - на полунощі що не земля, то й покони: у чуді заволоцької * (* Ч у д ь з а в о л о ц ь к а - плем'я, що жило над Варязьким (Балтійським), Білим морями, а також на Онезі й Північній Двіні.) боги як морські чудища - не людина й не рибина; у Новгороді були воєводи з свіонів, що молились Одину й Тору, чимало воєвод і бояр сповідали вже Христа, мали церкву на Опоках, - кожний, так говорять у Новгороді, вірить у бога по подобі й по надобі, своє - бережем, чужого - не чіпаєм.
Нині ж йшлося про інше: мужі князя Володимира прибули із загадом - повалити кумирів, зруйнувати требища, охрестити Новгород і всі полунощні землі, поставити єпископа й священиків; так зробили в Києві, так мусить зробити Новгород, так буде по всій Русі.
Новгород захвилювався - всує діє князь Володимир, не порадившись з ними, полунощні землі не знають християнства. Суворо, в напруженому мовчанні зустрічали бояри, воєводи, а найбільше прості людіє мужів з Києва, що, вийшовши з лодій на Волхові, попрямували до княжого дворища, зникли там за високою стіною.
Але немарно сидів у Новгороді Добриня. Він знав, на кого спирається, - на могутнього київського князя. У палаті, де стояло під знаменом князя його крісло, зібралось чимало воєвод, бояр, мужів, які берегли старі закони й покони, тут же сиділо кілька волхвів, що служили старим богам, прийшло чимало воєвод, бояр і мужів - християн.
- Мусимо ввергнути у Волхов Перуна, - сказав Добриня, - зруйнувати кострища на Перинь-горі, охрестити Новгород і всі полунощні землі.
Усі в палаті мовчали, жарко горіли свічі, жрець загримів своїм бубном, дзвоники на ньому одразу стихали, як відгомін далекого вітру.
- Хто ж підніме руку на Перуна й поверже його? - пролунав у палаті несміливий голос.
Добриня якусь хвилину стояв, дивлячись на воєвод і бояр новгородських. Іти з ними? Ні, не по дорозі зараз Добрині з нехрещеним воєводством і боярством - він уже давно став над ними, мусить діяти нині, як князь. Добриня, правда, забув, що, зрікшись свого роду, він все ж не пристав і до князів, а був тільки слугою княжим. Дивись не промахнись, новгородські бояри й воєводи не помилують, зникне надоба - і князі не пошкодують!
- Я одрубаю голову Перуну, - промовив Добриня.
І Добриня зробив як сказав. На Перинь-горі і навкруг неї зібрались тисячі людей - бояр, воєвод, тисяцьких, сотенних, десятників, там стояли й прості люди новгородські - кожум'яки, скудельники, кузнеці, дереводіли, мореходці, мисливці, всіх їх оточувала, як велів Добриня, гридьба, вої з мечами й списами.
Це було на світанні. Із-за далекого обрію вставало в прозорих туманах велике багряне сонце. То тут, то там у небі пливли, ніби важкі новгородські учани, сірі хмари. Над горою з великим лементом і криком кружляло вороння, що завжди після жертв

читати