Завантажити

купець з сином не вийшли до людей, веліли слугам брати рогатини, самі схопили топори...
Гнів людський був навальний, нищівний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, - ні, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний біль, - люди кинулись до стін терема, навалились плечами на дубові колоди - впали стіни, як гниле павутиння, тріснув, розсипався, впав, здіймаючи стовп куряви, терем, під руїнами його зник купець, син його Іоанн.
- Смерть гречинам! - лунали крики. - На Візантію! До князя, до князя Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Києві - цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від Дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.
Там, у Родні, князь Володимир одержав через гінців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.
Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці* (*Домниці - древні саморобні печі-домни.).
У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів - всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.
Боярство й мужі одразу загомоніли:
- Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.
- Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.
- Не токмо вої. Їх немає, вони прийняли смерть, спочивають. Ми ж - живі, у городі неспокійно, ждали тебе. Що було, що тільки було! Весь Київ вийшов за стіни, щоб зустріти воїв, узнав правду, застогнав, заплакав. Терема купця мов і не було, самого його й сина вбили... Ми не чуємо душі, адже не купець, а самі воїв у Константинополь посилали.
- Дуже шкодую, - сказав князь Володимир, - що не був у Києві. Правду речете, не купець Феодор, а ви достойно приймали василіків ромеїв, ряд з імператором клали, посилали воїв у Константинів град.
- І ти, княже!
- Так, і я, - важко зітхнув Володимир. Настала тиша. У палаті, вікна в якій були зачинені, де жарко палали свічі, збилось багато людей, важко, трудно дихати.
- Що ж будемо робити, княже? - пролунав сполоханий голос.
Князь Володимир, що сидів похиливши голову, неначе прокинувся, подивився по палаті.
- Відчиніть вікна! - промовив він. Кілька дворян кинулись до вікон, розчинили їх. Десь на Горі вив пес. Війнуло свіжим повітрям.
- Запитуєте, що робити? - глибоко дихнувши, відповів князь. - А що ж? Заутра велю поховати тіло воєводи Рубача... на Воздихальниці, де лежать князі, - він не посрамив Русі.
- Підемо всі, поховаємо, княже! - зашуміли в палаті.
- Усім воям, що були в поході, - вів далі князь, - велю дати пожалування: живі мусять жити, в мертвих є жони й діти.
- Не пошкодуємо, дамо, - підтримали князя бояри й мужі.
- І ще кажу - не дозволю, не припущу, аби імператори ромеїв так говорили з Руссю й зі мною, - вороги вони нам віднині.
Тоді підвівся боярин Воротислав.
- Ти сказав правду, княже, - стиха почав він, - ганьба, що імператори так говорили з тобою й нами, це правда - вороги вони нам... Але чому, чому так ведеться, княже? Імператори ромеїв достойно говорять з польськими й чеськими князями, їм друзі німці, варяги, угри, а з Руссю й її князями поводяться, як з варварами й рабами.
- Все від того, - встав боярин Іскусєв, - що польські, чеські й угорські князі, німецькі імператори - християни-латиняни, і закони в них нові, совершенні, освячують право князя й боярина, бідному також дають своє. Наші ж люди моляться дерев'яним богам, живемо ми по старому закону й покону, які давно час змінити.
- Хто ми? - шуміла палата. - Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити? Чому навкруг нас вороги, а в землях смута та й смута?
Князь Володимир дивився в палату й бачив перед собою множество очей, але йому здалося, що він бачить перед собою єдині очі, очі Гори - суворі, безжальні, темні.
У миготливому промінні свічок йому привиділись у цю хвилину ще одні очі, що також складались з очей множества людей Русі, - воїв, гриднів, ремісників, смердів, - смутні, невеселі, неспокійні, допитливі світло-сірі очі.
Не тільки боярство, мужі Гори запитували нині князя Володимира, ждали відповіді, Русь зверталась до нього, і він запитував сам себе: "Хто ми? Кому вклоняємось? За яким законом мусимо жити?"
Володимир устав. Суворий,

читати