Завантажити

на воїв і городу Києву.
- Мій отець князь Святослав, - вів далі князь Володимир, - уклав у Доростолі з імператором Цимісхієм ряд, за яким і руські, і ромейські вої повинні були залишити Болгарію. Князь Святослав пішов звідти, чому ж акрити ваші нині стоять на Дунаї?
- Візантія затрималась у Болгарії, бо там повстання, земля воює з землею...
- Не будемо заважати чужим землям, дбаймо про своє.
- Візантія піде з Болгарії, - урочисто сказали василіки.
Князь Володимир у цей час порадився про щось з боярами й купцями, що дуже уважно слухали толковинів.
- І про куплю нашу будемо говорити, - продовжив тоді князь Володимир, - наші купці мусять ходити до города Константинополя, як ваші ходять до Києва і всіх городів Русі... Ви ж їх не пускаєте до города, замикаєте у Мами* (*Мама - монастир Мамонта.), водите до города по півста й не більше, ставите на їхні товари свої ціни, а нам продаєте що хочете і по своїй ціні. Чому? Ні, пишіть: руські купці у Візантії, як і грецькі на Русі, їздять дозвільне, мита не платять, ставлять ціни свої, купують що хотять, і в усьому поміч, приязненство, місячне* (*Місячне - утримання за місяць.) мають.
Писці рипіли гусячими перами, василіки мовчки стверджували свою згоду.
- Ще хочу, - закінчив князь Володимир, - аби Візантія говорила з Руссю як рівна з рівними, а імператори її з руськими князями такожде... Ми за такі мир, любов, дружбу...
 
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Князь Володимир держав своє слово - збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас і зброю.
Сльозами обливався Київ. Не хотілось, дуже не хотілось людям, які вже так багато пролили власної крові, знову іти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись імператорам ромеїв.
Але що знали ці люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дітей і онуків. Князь Володимир велить воям іти в далекий Константинополь, і вони підуть, щоб принести честь і славу.
У ці дні ніби збісився купець-гречин Феодор. Сам він - старий, немощний - ледь плентав ногами, проте ходив і ходив до князя, бував у теремах воєвод і бояр і приходив туди не з порожніми руками...
Особливо ж наполягав син купця Іоанн - цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба - ставив меди й ол простим воям.
У Києві навіть говорили, що не Візантія споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда - він нічого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи імператорське - хто міг знати?!
Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою війська, кому вести тисячі? Воєводи й бояри Гори називали кількох тисяцьких - Слуду, Дарія, Нежила, що, на їх думку, сміливо й достойно повели б руське військо у Візантію.
Володимир уважно їх слухав, велів швидше готувати в похід дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе її воєвода Рубач.
Це здивувало воєвод і бояр - воєвода Рубач, як це всі достеменно знали, був лютим ворогом Візантії, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привіз до Києва його меч і щит, та й старий він був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
Але він не змінив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Візантію. Що керувало князем Володимиром, ніхто не відав: раз і другий увечері Рубач приходив у княжі тереми, до пізньої ночі сидів у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий...
У кінці місяця січня дружина, що мала вирушати до Візантії, зібралась біля Перевесищанських воріт. Перед нею був дуже далекий і важкий шлях, у чужу землю їхали кращі вої Русі, тут залишались їхні жони, діти.
Вої рушили, затупотіли коні, зарипіли на свіжому сніжку полозки саней - довго, довго доведеться їм їхати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землі тиверців і уличів, усю Болгарію.
Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узліссі, де починалось поле, серед якого рівною стрічкою тягнувся шлях на південь.
Многі й важкі думи хвилювали душу князя Володимира. У одвічній борні з Візантією він, як і давні князі, блюдя Русь, по-новому стверджував любов і дружбу, посилав людей... Що ж готує їм доля?
2
Полки воєводи Рубача швидко подолали відстань між Києвом і землею уличів, біля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарії путь їм перетинали гірські ріки, незабаром побачили стіни Константинополя.
Але, крім стін, вої і не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги* (*Стратиги - полководці.) що веліли одразу ж сідати на хеландії, які стояли над берегом Золотого Рогу.
Поспішали вони немарне - Вард Фока стояв на малоазійському березі напроти Константинополя, з ним ішла величезна сила - легіони, що служили раніше Варду Скліру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армія вірмен - кінне й піше військо.
Вард Фока розбив його на дві частини, одну з них, якою командували його брат Никифор і

читати