Завантажити

перед ними одно - життя або смерть; тому, зібравши всі сили, рушили - до загибелі або перемоги!
В цьому останньому бою доля зрадила імператорові Василеві - кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на коні, сам вів легіони, на чолі легіонів їхав і Василь, легіони Фоки зломили військо імперії; імператор Василь завернув назад коня - сила перемогла силу, Мала Азія мстилась імперії, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати імператора Василя.
Але поміч імперії йшла - у найстрашнішу годину бойовища під Абідосом з лісів за рівниною вирвалось множество вершників, яких вів одноокий, сивоусий, похилий віком воєвода Рубач.
Все сталось надзвичайно швидко - минули короткі хвилини, й руські вої опинились близько від раті Варда Фоки, ще якісь хвилини - й вони врізались у легіони; це була буря, що налетіла серед білого дня, грім, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полі бою під Абідосом, переможці стали переможеними, переможені стали єдиними господарями поля...
Перемога, правда, далась руським воям нелегко - легіони Фоки одбивались несамовито, майже дві тисячі руських воїв поклали голови на чужій гарячій землі, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня.
Та хіба імператор Василь думав про це? Сп'янілий від крові, захоплений перемогою, їхав він полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросі й крові. Він велить тіло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списі в Константинополі. Їдучи далі, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокіра Дельфіна посадити на кілок...
А руські вої? Це ж вони на цей раз врятували Візантію, їм і тільки їм мусить завдячувати імператор-чернець тим, що зберіг корону й червоні сандалії, втік від смерті, живий.
О, імператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповістили, що їхній воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полі бою, лежить дві тисячі їхніх трупів.
Він забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все...
- Я не хочу, аби руські вої потрапили до Константинополя, - кривить губи імператор Василь, - я не стану говорити з їхніми воєводами... Переправити їх через Босфор, послати в Болгарію... Я сказав усе. В Константинополь!.
Воєвода Рубач прокинувся темної ночі, довго дивився на зорі, що глибоко й дуже кволо тліли над ним, чув тупіт коней, голоси людей, довго думав і не міг зрозуміти, що ж з ним сталось?
- Люди, вої, де ж я? - хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.
Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:
- Ми тут, воєводо...
- Хто ви?
- Безрук.. Щадило...
- Дяка богові! Де ж ми? Що сталось?
- Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисополем, перемогли війська Варда Фоки...
- Скільки полягло наших воїв?
- Дві тисячі!
- О боже, боже! Довге мовчання.
- Тоді... я хочу говорити з імператором Василем... Ми зробили що могли, нехай імператор обіцяє... Везіть мене в Константинополь...
- Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.
Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, ні чим було дихати, проте він усе переміг, сказав:
- Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
- Ми далеко від нього, - долинула відповідь, - нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.
- Почекайте! - промовив воєвода. - Мовчіть... Дайте мені тільки води й вина... А я подумаю...
Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.
Коли почало світати, він нібито прокинувся.
- Мужі мої, вої! Посадіть мене! - сказав Рубач.
- Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
- Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати... Тому й посадіть!
Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі світало, вдалині було видно стіни города, ближче - два шляхи, один з яких ішов до темних гір, інший - по долині.
- Пізнаю, - промовив Рубач. - Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв і перемогли їх. Він помовчав, дихати йому було важче й важче.
- А тепер слухайте, - повів далі Рубач. - Ми зробили все, що могли... Ромеї зрадили нас, а тому іменем князів Святослава й Володимира велю: завертайте від Родопів, не йдіть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, ідіть і скажіть про все Володимиру-князеві... Отак і приходить смерть... Прощайте!
Він хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Вої поклали його тіло на віз і в сірих туманах світанку завернули праворуч, до Дунаю...
3
На множество браней, захищаючи рідну землю й людей її, ходила Русь, - літописець

читати