Завантажити

гори в повній безпеці, диякон Лев сів на поваленому бурею дереві, замислився й написав:
"Місяни напали на наше військо, множество побили, захопили царське шатро зі скарбами й весь обоз. У той час і я сам, що описую це лихо, на жаль, був біля государя як диякон..."
Диякон Лев на якусь мить залишив писанину, й рука його затремтіла, бо знизу долетів шум битви.
"Тоді-бо заніміли стопи мої, - згадав він і записав смутні рядки з псалтиря, - і я б став жертвою скіфського меча, але божий промисел виверг мене з небезпеки, велів їхати якнайшвидше по схилу гори, через рови, все вище й вище, аж на вершину, якої не займав ворог. Інше ж військо ледь встигало тікати від ворожої навали через несходимі гори, втратило всю кінноту, обоз..."* (*Лев Диякон. Історія. - СПб., 1820. - Кн. 10. - Розд. 8.)
Це були, мабуть, останні рядки, а через те й щирі, правдиві, якими диякон Лев закінчив свою історію... Ми принаймні не знаємо, щоб він після цього щось писав.
3
Двадцять літ коміт Самуїл боровся з Візантією, вів супроти ромейських легіонів воїв, які тільки вчора орали землю, пасли овець на гірських полонинах, бачив муку, смерть цих людей і однаково не скорявся долі, кликав і вів на брань з ворогами нові загони.
Болгари до нього йшли, вони називали й вважали його царем, хоч він був тільки сином коміта, не шукав власної слави, жив як простий воїн, усе своє життя провів у сідлі.
Самуїл Шишман бачив смерть свого отця, від ворожої руки загинули брати його Давид і Мойсей, проте він не підкорився долі, протягнув руку брату Аарону, покладався на нього, вірив, що разом з ним переможе ромеїв.
І вони перемагали ромеїв. Сидячи в Охриді, Самуїл боровся з Візантією на заході, Аарон, що сидів у Средці, мав під своєю рукою Східну Болгарію, - разом вони були дужі, незборні, разом могли визволити рідну землю...
Самуїл знав, коли імператор Василь вирушив з легіонами своїми в Родопи, проминув Преславу й став наближатись до Троянових воріт, був певен, що ромеї не пройдуть цих воріт, бо їх стерегли кращі полки Аарона, сам же він з своїми полками стояв у цей час над рікою Струмою, на перевалах, біля Рили, Радомира, щоб загородити шлях ромеям, якщо вони завернуть від Троянових воріт.
Проте трапилось неймовірне - легіони імператора Василя проминули Троянові ворота, рушили понад Іскером на Средець, дійшли до фортеці Стопоніона.
Самуїл не розумів, як це сталось, боявся, що війська Аарона не стримали ворожої навали, пролили біля Троянових воріт багато крові й відступили, і тому чимдужче поспішав на поміч брату.
Страшний і безжальний був удар Самуїла біля фортеці Стопоніона, розлючені болгари перебили безліч кінноти й пішого війська, захопили навіть шатро імператора Василя, в якому були всі його регалії.
Самуїл стояв у цьому шатрі, дивився на регалії, взяв зі столу й став читати листи до імператора Василя, написані знайомою рукою... Спочатку Самуїл не повірив своїм очам, ні, це, либонь, не та рука...
Мов вихор, летів у горах Родопських Самуїл, високі скелі й темні ущелини зустрічали й проводжали його, чорне обличчя було в Шишмана.
З ним разом мчали боляри й боїли, по праву руку скакав на коні син Гавриїл, попереду і слідом за ними їхала численна дружина, - так вони далеко обминули Витош, опинились на околицях Средця.
Але у Средці в палаці Самуїл не застав брата Аарона, тут був тільки син його Іоанн, батько ж його й жона були нібито в новому палаці в Розметаниці.
Самуїл Шишман знав, що має статись у Розметаниці, він не хотів, щоб син Гавриїл був свідком його розмови з Аароном, а, крім того, хотів, щоб хтось з рідних людей стеріг у Средці сина Аарона Іоанна.
Через це він сказав синові:
- Ти залишаєшся в Средці разом з моїми воями, жди мене тут і стережи як зіницю ока Іоанна.
- А чому стерегти? - запитав Гавриїл.
- Я тобі пізніше про все скажу, сину!
У Розметаниці Самуїл ледь застиг Аарона, - той збирався нібито їхати в Средець, але запряжені, навантажені всяким добром колимаги, які стояли серед двору, свідчили, що він збирався їхати зовсім в інший бік.
Блідий, без кровинки в обличчі, говорив Самуїл з Аароном.
- Що ж, брате, ти замислив? І чи брат ти мені після цього?
- Не відаю, про що ти говориш, - вдаючи, що він нічого не розуміє, відповів Аарон.
- Не відаєш? Тоді читай!
І Самуїл вийняв з кишені, дав Аарону грамоту на пергаменті...
Аарон узяв її, почав читати, але одразу ж випустив з рук... Це була написана ним самим грамота до Василя, в якій він дякував імператору за те, що той визнав його царем Болгарії і згоден віддати за сина Аарона Іоанна сестру свою Анну, у кінці ж грамоти Аарон писав, що згоден відкрити легіонам Троянові ворота...
- Прочитав? - запитав його тоді Самуїл.
- Не розумію! - крикнув Аарон. Самуїл болісно засміявся:
- Не розумієш, як ця грамота потрапила до мене... Відповім: ти думав, що будеш сватом імператора ромеїв і царем болгар, але забув, що болгари не хотять мати над

читати