Електронна бібліотека/Проза

Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
ЧуттяЮрій Гундарєв
МузаЮрій Гундарєв
МовчанняЮрій Гундарєв
СтратаЮрій Гундарєв
Архіваріус (новела)Віктор Палинський
АРМІЙСЬКІ ВІРШІМикола Істин
чоловік захотів стати рибою...Анатолій Дністровий
напевно це найважче...Анатолій Дністровий
хто тебе призначив критиком часу...Анатолій Дністровий
знає мене як облупленого...Анатолій Дністровий
МуміїАнатолій Дністровий
Поет. 2025Ігор Павлюк
СучаснеІгор Павлюк
Подорож до горизонтуІгор Павлюк
НесосвітеннеІгор Павлюк
Нічна рибалка на СтіксіІгор Павлюк
СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Завантажити

Володимир лежав неспокійний, з заплющеними очима. І раптом схопився, подивився навкруг, щось думав, чогось ждав... "Мамо! - почув я раптом його голос. - Мамо! Де ж ти?.."
Тур замовк.
- І що? - запитала Малуша голосом, що тремтів від хвилювання.
- А я вже й сказав, - відповів Тур. - Він думає про тебе, згадує, любить, а в ту ніч, коли покликав, либонь, побачив уві сні, заспокоївся, заснув...
Щастя матері! Так, цього короткого повідання Тура було досить, щоб серце Малуші сповнилось щастям.
- А ти, Туре, - запитала тоді вона, - непошкоджений, цілий?
- Що я? - засміявся гридень. - Мене вже ні меч, ні спис не бере... Захищаючи князя, втратив тільки два пальці правиці.
В промінні місяця вона побачила його праву руку з двома одтятими пальцями.
- Боже, боже! Каліка! А ти ж щось приніс з походу?
- Я?! - він щиро здивувався. - О ні, Малушо, великі скарби принесли з собою воєводи, що ходили на брань. Тут, чув я, князь дає їм, а також і боярам, що стерегли Київ, пожалування... Воєводи й бояри стоять на Русі, як скелі, нас же, воїв, - множество. Ми - пісок на березі Дніпра.
- Так що ж тобі? - вирвалось з одчаєм у Малуші.
- А що ж мені робити?! - байдуже й спокійно відповів Тур. - Каліка-гридень князеві непотрібен... Лишився тільки рай, та й до нього далеко...
У Малуші на очах заблищали сльози.
- Це ж я винна в усьому, Туре!
- Ні, - одразу ж заперечив він. - Ні ти, ні я - ніхто в цьому не винен. Ми робили тільки те, що мали робити. І я не такий уже й убогий, як ти думаєш! Нині я не гридень, але князь Володимир допоможе мені, я можу, - так велів князь, - взяти собі, як і всі старі вої, шмат землі під двір, древа на хижу... Так я, либонь, і зроблю, - він показав на крутий схил гори, - викопаю отут землянку, над нею зроблю покрівлю, молитимусь... - Тур засміявся, але це був невеселий сміх. - І житиму я, либонь, краще, ніж князь, бо оця дніпровська гора мене не придавить, бо, сидячи тут, зможу ще довго, аж до смерті, стерегти Володимира, та й тебе стерегтиму... Адже так, Малушо?
 
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Князь Володимир немарне говорив Рогніді про свою тривогу - устроївши Русь, він дивиться на захід, думає про дві імперії, які загрожують рідній землі, - про Візантію й Німеччину.
Він не тільки думає, а діє, не дає навіть перепочити дружині, не спочиває як слід і сам, сідає на коня, вирушає на полудень, в землі тиверців і уличів, зупиняється на березі Дунаю.
Це були дні, коли, власне кажучи, вирішувалась доля руського й болгарського народів, - з високої кручі князь Володимир бачив правий берег Дунаю, де від самого гирла аж до Доростола й Тутракана стояли загони акритів, за ними лежала розірвана навпіл, загарбана ромеями Болгарія.
Чутка про те, що руські вої стоять на берегах Дунаю, лине далеко, знають це і в Болгарській землі - в Переяславці, Доростолі, Тутракані, Розграді.
Кілька ночей над водами Дунаю чути сплески весел, притишені голоси.
- Хто ви, люди? - запитує сторожа в берегах.
- Болгари... До князя руського Володимира. Князь Володимир розмовляє з цими людьми.
- Не маємо сили, княже, не відаємо, чия є Болгарія - наша чи грецька, загарбали в нас усе акрити, жон забирають, дітей... Прийми нас на Руську землю, княже.
І йдуть ці знедолені люди в руські землі, до руських людей, які завжди були й будуть їм братами.
Через Дунай перепливають на човнах і добиваються до князя Володимира люди в довгих чорних рясах, з клобуками на головах. Ніч, на столі горить свіча. Вододимир приймає в своєму наметі.
- Чого прийшли до мене, болгари?
- Єпископ єсмь доростольський, Неофіт, - каже старий, сивобородий, надзвичайно блідий чоловік, на грудях якого висить срібний чеп з хрестом, - до тебе прийшов з усім кліром своїм.
Князь Володимир дивиться на єпископа.
- Отче, не розумію тебе, - одверто каже він. - Я - руський князь, язичник, ти - християнин, єпископ болгарський...
- Але ти і я такожде, княже, люди... Була Болгарія, - він показує на підняту завісу намету, де видно Дунай, береги, кілька вогників на далеких кручах, - нині немає її - ромейська неволя... - По блідому обличчю єпископа пробігає квола посмішка.
- Княже руський! Колись до отця твого в Доростол втік від ромеїв і кесаря Бориса патріарх Даміан, я ж був священиком у нього і разом з ним молився за болгар, князя Святослава, його воїв... Руські люди справедливі, нині ми молимось за вічний спокій князя Святослава.
Дивні теплі почуття викликають ці слова єпископа в серці Володимира.
- Коли пішов звідси князь Святослав, життя в Болгарії зовсім не стало... Імператори ромеїв прокляли патріарха Даміана - так він і помер, нині ми прокляті, нас гонять...
- У вас є інший патріарх, своя церква.
- Митрополит севастійський, що сидить у Средці у коміта Аарона, служить патріарху константинопольському - він не отець нам.
- А митрополит кесаря Романа?
Єпископ Неофіт не відповів на питання



Партнери