Завантажити

Хвіст - права рука князя Володимира, головний його воєвода. Повернувшись з далекого походу, він не може, як усі, одразу йти додому, до пізнього вечора приймає з-за Дніпра дружину, вже потемному радиться з князем.
І от нарешті свій терем за високим частоколом, воєводу зустрічає жона Павма, діти, у світлицях пахне медом і живицею. Вовчий Хвіст стає на коліна перед образом Христа.
Він привіз подарунки - жоні оксамити й атласи, золотий пояс з Тмутаракані, дочкам - узороччя, оздоби, синам - пояси з набором, криві ножі, чоботи.
Що було ще в одному міху, який Вовчий Хвіст сам зняв з воза, вніс у терем і сховав під ложем, ніхто не знав - то вже діло його, воєводи.
А тоді, потемному, до терема почали заходити й гості - сусіди-бояри, кілька мужів - далеких родичів воєводи, ключар Гори Воротислав.
Сіли до столу, де жарко палали свічі. Павма поставила мед, ол, всякі страви. Випили, закусили, поминаючи мертвих, бажаючи щастя й здоров'я живим.
- Далеко ходили, воєводо, - говорив Воротислав, - ми вже тут очі прогледіли, вуха прослухали, вас дожидаючись.
- Земля велика, бояри, сонце в один час сходить над усіма нами і в один час заходить, але де Ітиль-ріка, а де Тмутаракань! І невгамовний наш князь, усю Русь, каже, хочу пройти з краю до краю.
- Що князь, що княгиня - однакові, - засміявся Воротислав. - Ви в походах тримали за стремено Володимира, ми тут чимало натерпілись від Рогніди.
- А що? - поцікавився Вовчий Хвіст. - Сувора, грізна?
- Не те слово сказав, - відповів Воротислав, - тільки про княжий стіл дбає, мужа свого, дітей, а нам нічого, самі мусимо все взяти, вирвати... Проте нині цьому кінець - князь повернувся, з ним будемо мати діло. Скажи краще, як там у землях?
- Усе, як допреже, - Червенська земля наша, радимичі й в'ятичі уклали ряд, у Тмутаракані тиша...
- Воєводо Вовчий Хвіст! - за всіх сказав Воротислав. - Не про те запитуємо, хочемо знати, що за ряди уклав Володимир?
- У отця свого пішов, утверждає в землях старий закон і покон, молиться всім богам, обіцяє захищати їх своєю дружиною, дань дає легку й помірну.
- Аз лісами, землями, ріками, іже маємо там?
- Волю дає князь землям, ви, каже, самі господарі, самі чините суд, управу, правду...
- Щедрий наш князь, та не для нас, - шуміли за столом. - Старий закон і покон то вже нехай, цупко тримаються землі за своїх богів, але ряди треба писати по закону новому. Ви, воєводи, либонь, взяли своє в землях...
- Ані шеляга! - навіть перехрестився Вовчий Хвіст.
- Мовчи! - засміявся Воротислав. - Де брать, там і дань, і ми не заперечуємо: ходили, бились, примучували, ваше - вам... А нам, боярству, що?! Невже ж тепер не потикатись уже ні в червенські городи, ні до радимичів чи в'ятичів, де і Ольга, і Святослав дали нам у пожалування городи й землі... Чуєш, Вовчий Хвіст, ми також були колись воєводами, сотружалися, мечі носили. Нині ж боярами стали, старцями... Що ж нам - віддати те, що належить? Знову ж, аще дає Володимир дань легку землям, чим думає платити дружині, за які гроші куватиме мечі й щити? Пожалування наші ідуть во пса місто, мусимо самі тримати дружину... Ой забуває князь Володимир, хто його підпирає, на чому стоїть Київський стіл... Боярство й воєводи - то сила!
Усі вони були на доброму підпитку, але Вовчий Хвіст, що сам майже не пив, розумів, бачив - бояри тільки переказують свої думи, мрії.
Тоді вже він запитав:
- А як у вас, бояри, що чути тут, на Горі? Давно не був вдома, в далеких походах тільки й думок було, що про Київ, оці стіни, тереми... Любо тут, дуже любо, воєводи!
За столом почулось веселе, з смішком:
- А вже що любо, то любо... Чуден город наш Київ, аще князь про нас забуває, самі про себе дбаємо, у Полянській, Сіверській, Древлянській, та й Уличській, і Тиверській землях, ми, господарі, бога не забуваємо, а він печеться про нас...
- За море їздите?
- І самі їздимо, і гостей у Києві тьма. Піди до Почайни й на Подол - гречин на гречині, ми їм, вони - нам. Християни ж і вони, і ми... Може ж, хоч Христос благословить і освятить наші добра?!
Вовчий Хвіст в усі очі дивився на сп'янілих бояр.
- І тут, у Києві, - говорили за столом, - і в землях наокруг християн тьма, молимось, ждемо, утверждати будемо на Русі нашу віру, бо то є закон і покон... Ти, воєводо, підеш з нами?
- Мислить князь Володимир іти до Дунаю, - сказав Вовчий Хвіст:
Як не сп'яніли бояри, а замислились, засичали:
- Невже знову думає почати брань з ромеями? Чуєш, воєводо, нині не ті часи. Візантії нам не одоліти. І вже забуяло, закипіло.
- Дуже зарано старіється наш князь. А втім, не дивно, аще тримається старого, сам стар буде. І нехай. Є сини княжі в городі Києві, не робочичі, а істинні, княжого роду...
- Тихо, бояри, - промовив Вовчий Хвіст, - великий шум підняли, ще почують.
Воротислав знахабнів, не таївся:
- А коли б хтось і почув, - хіба ж ми не можемо помолитись за князя Володимира со

читати