Завантажити

АНБ та декілька військових.
— А тепер справа нападу на АНБ, — сказав директор ЦРУ. — Ми ретельно проробляємо всю інформацію, але поки що не прийшли до остаточного висновку про виконавців. Усі факти свідчать, що напад було здійснено арабськими терористами: маємо вбитого нападника, арабського студента, схожий стиль та зухвалість дій, дзвінок що відповідальність за напад бере на себе одна з відомих воєнізованих арабських організацій, що базується на Близькому Сході, переговори вони вели по мобільниках переважно арабською...
— Аналіз наших даних свідчить, що терористичні організації не мають ніякого відношення до нападу, — м’яко вставив директор АНБ.
— Саме про це я і говорю. Складається враження, що комусь дуже хочеться перекласти відповідальність на іншого. Не хочу робити остаточний висновок, але мені здається, що це справа рук ізраїльтян: вони вже давно налагодили цей механізм. Всім добре відомо, що взяття так званої відповідальності по телефонному дзвінку — то для шумливої преси, в той час, коли справжня мета цього прийому прикрити справжніх виконавців. Нам потрібні фактичні дані. Ізраїльтяни рішуче заперечують будь-яку причетність до нападу. Більше того, вони повідомляють, що знайшли зрадника у свої лавах...
— Було б непогано його допитати... — подумав вголос один з військових.
— Пізно. Вони повідомляють, що він покінчив з собою. Ціанід.
— Дуже підозріло, — сказав другий військовий.
— Так, — продовжив директор ЦРУ. — Але... Фактів у нас, ЦРУ, немає. Хто з вас може щось додати?
— На жаль, наша інформація збігається з вашим висновком, — директор АНБ обвів поглядом присутніх. — Швидкість дій, використання професіоналів-коммандос та інші деталі свідчать про те, що навіть, коли припустити участь терористів, їм просто не вистачило б часу на розробку і проведення такої операції такого масштабу. Тобто, операція готувалась заздалегідь.
— А не міг бути ще якійсь виток інформації з АНБ? — запитав військовий.
— Теоретично — міг, — директор АНБ після того, що відбулось з Годрічем відчував себе досить незручно. — Але розвиток подій в Україні ясно вказує, що на той час цю інформацію мали тільки АНБ, частково ЦРУ та ізраїльтяни. Причому останні діяли там дуже і дуже активно.
— Значить, я доповім президенту нашу спільну точку зору, — підбив підсумок директор ЦРУ.
Заперечень не було.
;
;
/*-------------------------------------57----------------------------------*/
;
Майже одразу після того, як хлопці вийшли із лікарні, їм пощастило зупинити старенького “форда” з балакучим дідком-водієм.
— Я отак собі їхав і думав: непогано було б підвезти приємну літню жіночку. І собі зробити приємність і їй у чомусь допомогти, — почав той тільки-но хлопці встигли сісти. — Чи не так?
— Зрозуміло, так, — взяв на себе ініціативу розмови Олександр, який сів біля водія.
— А у вас приємний голос...
Хлопці позаду пирснули.
— Та де там... Зовсім звичайний голос.
— І самі ви добре виглядаєте.
— Та де там...
— Ні, ні. Повірте мені — таки добре, — запевнив Сашка у ролі жіночки водій. — А ви, здається, не корінна американка.
— Так. Звичайно. Я з України. Прибула соди нещодавно...
— Україна? А де це?
— В Європі.
— Щось не знаю такої країни...
— Дуже дивно, адже Україна розміром майже з Техас...
— Розміром з Техас? Така велика країна? І чому нас ці вчителі у школах навчають?
— Не хвилюйтесь. Хоча ця країна і велика, але була майже невідомою, тому що була в складі колишнього Радянського Союзу...
— О! Радянський Союз! Знаю!
— От і добре...
— Ми вже стільки їдемо, а я і не спитав, власне, вам куди?
— А ви куди їдете?
— У Вашингтон. До сина. Він в мене адвокат
— Як добре! Я також прямую до Вашингтона. Мені потрібно залагодити деякі справи у посольстві.
Хлопці, які сиділи ззаду, аж каталися од сміху.
— Мене звуть Джім. А як вас звати?
Сашко замислився. А тим часом йому допоміг Віктор, який крізь сміх промимрив: “Джозефіна”.
— Джозефіна? — перепросив старий. — Досить рідке ім’я...
— Тутсі, — пискнув Анатолій, тримаючись обома руками за живіт.
— Я так і не зрозумів. Джозефіна чи Тутсі?
— Тітонька Чарлі... — розсердився Сашко.
Він повернувся назад до трійки товаришів.
— Ви що? Сказилися?
— Я — ні, — водій прийняв звернення на свій рахунок. — А ось ви, здається, досить дивна жіночка. Мабуть-таки, вам доведеться добиратися до Вашингтону іншим шляхом.
Він почав гальмувати машину.
“Заспокойтесь. В машині нікого немає. Вам все це уявилось.”
Водій спокійно почав підвищувати швидкість.
“От уявиться таке. Наче і насправді щось було. Мабуть закуняв за кермом.”
А хлопці вже реготали в увесь голос. До них приєднався і Сашко: він зрозумів, що всі вони розряджаються від величезної нервової напруги.
— Джозефіна!..
— Дафна!..
— Тітка Чарлі!..
— Тутсі!..
— Ще трохи і він схопив би мене за колінку!
— Вірка Сердючка!
;
/*Джозефіна, Дафна, Тутсі, тітка

читати