Завантажити

біноклі, інші підвищили власну пильність. Результатом такого “підвищення” стали численні дзвінки до мерій, поштових відділень, поліцейських відділків, підрозділів ФБР. Дехто дійсно бачив чоловіків схожих на хлопців: десять тисяч доларів значно підсилювали їхню уяву; дехто просто таким чином “жартував”.
Інформація про кожний дзвінок негайно надходила на спеціальний телефон телекомпанії і вже через декілька хвилин відповідним чином активізувались найближчі агенти ФБР.
Зрозуміло, що перевірка кожного повідомлення займала досить багато часу. Ефбеерівці виконували цю роботу старанно, а от більшість поліцейських нарікала: зовсім незвична для них робота — бігати по дільниці та ще підтверджувати повідомлення мешканців. Вони не розуміли чехарду з недавнім надходженням світлин цих хлопців, відчували, що їх змушують таскати каштани з вогню для інших, і з великим задоволенням відмовились би від цієї роботи, але суворий наказ про виконання надійшов з самої гори. А потім, додатково, ще надійшов секретний циркуляр з роз’ясненнями щодо телегри як допоміжної функції по активізації пошуків.
В результаті ретельних пошуків було затримано декілька молодих чоловіків. Дехто з них дійсно віддалено був схожий на когось з хлопців, а один був настільки схожий на Олександра, що йому навіть довелось не тільки представляти свої документи, а й викликати рідних та знайомих для підтвердження своєї особи.
Розвідницька сітка була розкинута широко. Не було ніякої фізичної можливості проскочити крізь якусь шпаринку. Крім психічної можливості. А таку можливість ніхто з “рибаків” не враховував.
;
;
/*-------------------------------------59----------------------------------*/
;
Автомобіль з хлопцями вже в’їжджав на вулиці Вашингтона.
Віктор, якому не спалось, розштовхав сусідів:
— А не пора нам виходити?
— А де ми? — протер очі Сашко.
— Наступна зупинка — Вашингтон, — метрополітенно об’явив Віктор.
— А я б ще трохи поспав, — позіхнув Вадим.
— І я б не відмовився, — погодився з ним Анатолій.
— То можемо скористатись якимсь готелем... — запропонував Віктор. — Все ж краще спати в ліжку ніж в машині. До речі, пропоную зупинитись десь на окраїні міста: легше буде з вільними номерами і менше уваги до відвідувачів.
— То давайте дивитись, біля якого нам краще вийти, — запропонував Анатолій.
— А ось справа є якийсь... — побачив невеличкий готель Олександр.
“Зупинитись.”
Водій слухняно зупинився.
Хлопці вилізли з машини, закрили дверцята.
“Можна їхати.”
Вони залишились самі біля входу в готель.
— Ну і як будемо добувати номера? — запитав Анатолій.
— Спочатку ввійдемо до готелю, а там розберемось, — сказав Віктор та першим рушив до дверей.
Хлопці увійшли всередину. За конторкою сидів портьє. Він дивився на двері.
— Не розумію, — пробуркотів він сам до себе. — Що це таке з дверима. Мабуть вітер...
— Давай Вітьок, узнавай чи є тут вільні номери, — Анатолій подивився на Віктора.
Той мовчки підійшов до портьє і потягнувся до реєстраційного журналу.
— Не треба! Не чіпай! — вигукнув Олександр.
— Чому це? — запитав Віктор.
— А ти бачив як він дивився на двері? — відповів запитанням на запитання Сашко.
— Ну, бачив. То й що?
— А те, що ми самі невидимі, але фізичні предмети, на які ми діємо — видимі. Уяви як ти сам би зреагував, якщо ти сидиш вдома, а в тебе з-під руки сам собою рухається, наприклад, книга.
— Але для інших предмети рухаються тоді, коли ми не акцентуємо на цьому уваги. Згадайте нещодавній випадок з пістолетом, — не розгубився Віктор.
— Переконав, — погодився Олександр.
“Скільки вільних місць у готелі?”
— П’ять номерів ще є.
“Покажіть, де висять ключі від найбільшого.”
Портьє мовчки потягнувся до стенду з ключами, і, не дивлячись, ткнув пальцем в один.
“Цей номер зайнято. Ніяких відміток робити не треба.”
Віктор взяв ключа, подивився на номер і рушив до сходів.
Через хвилину вони були в номері.
— Оце є великий номер? — ввійшов у приміщення Віктор.
— А що ти хочеш? — озвався Вадим. — Невеличкий готель, на окраїні міста, як ти і хотів...
— Так, я хотів добре відпочити...
— Так і відпочинемо, — сказав Олександр. — Дві кімнати нам вистачить. Однак треба вирішити питання з їжею...
— Чия черга бігти до магазину? — спитав Віктор.
Він згадав, як вони по черзі бігали зі своєї контори до найближчого магазина під час обідньої перерви.
— Черга-то моя, — озвався Вадим. — Але не помилюсь, якщо скажу, що нам не можна роз’єднуватись. Особливо тепер, коли нас шукають по всіх Сполучених Штатах невідомо які розвідки.
— Слушно, — погодився Анатолій. — Пропоную чергування тимчасово відмінити.
— Вадику як завжди повезло... — зітхнув Сашко.
Хлопці вийшли з готелю і направились до найближчого магазину.
Це був невеличкий магазинчик. Вони увійшли всередину. Продавець здивовано подивився на двері.
— Хто там балується з дверима? — з погрозою в голосі крикнув він,

читати