Завантажити

01:19. Командир та ще п’ятеро бойовиків разом з арабським студентом піднялись сходами на четвертий поверх.
Охоронець біля ліфта, зрозуміло, сміявся.
Командир холоднокровно застрілив його. Підійшов до вбитого, взяв його пістолет, повернувся до студента і повторив дію. Двоє його помічників швидко перевірили сусідню кімнату — там нікого не було — кинули туди гранату і втягли два трупи до неї. Студента прикрили розбитою шафою біля вікна, а охоронця залишили біля дверей.
По всьому будинку йшов інтенсивний пошук, відеокамери руйнували, але в декількох місцях їх залишили “непоміченими”.
Годріч міцно спав у своєму кабінеті і навіть не відчував, що його величним задумам настав кінець.
Хлопці також спали, як звичайні люди, і не відчували, що відбувається навкруги. Кожен з них майже напевно знав, що завтра вони зустрінуться всі разом і спробують звільнитися з полону.
01:23. Двері в кімнату Анатолія різко відчинилися і бойовик увімкнув світло.
Через декілька секунд він натиснув кнопку на мобілці.
— Здається, знайшов, — сказав він арабською.
Бойовики швидко сконцентрувались біля кімнат хлопців. В кімнатах відчувався слабкий запах хлороформу.
— В одній кімнаті знайдено старенький комп’ютер, книги та різний мотлох, — доповів один з них керівникові і пояснив. — Здається, це їхнє.
— Забираємо все з собою, — швидко розпорядився командир. — Потім розберемось.
01:26. Хлопці не помітили, як їх, сонних, м’яко підняли та понесли до виходу.
— Відходимо, — віддав наказ керівник операції.
01:29. Бойовики вибігли з будинку та почали заскакувати до вантажівок. Всередині машин пройшла швидка перевірка наявного складу. Всі доповіді командир операції отримав арабською мовою.
01:31. Всі машини рушили на місце розгортання.
На головну частину операції — від початку проникнення у будинок і до відходу — планувалось не більше двадцяти п’яти хвилин. Ізраїльтяни впорались за сімнадцять.
01:35. На місці розгортання всі швидко роздяглись, склали увесь маскувальний одяг, протигази та зброю до однієї з вантажівок і розсипались по своїх легковиках.
Тільки двоє залишились на хвилину: щоб облити непотрібні вже машини бензином і підпалити їх.
Рушили. Позаду почувся вибух.
До третьої ночі майже всі бойовики повернулись до своїх мотелів, кемпінгів, автостоянок, знову стали туристами та студентами зі справжніми документами, а через годину всі спали міцним сном.
Лише командир та троє його помічників на великому джипі вивозили хлопців та їхній небагатий скарб подалі від місця нападу.
Подальший наказ був таким: перечекати декілька днів на території США і тим часом завербувати хлопців на службу Ізраїлю.
;
;
/*-------------------------------------52----------------------------------*/
;
Тривогу забили через півгодини після завершення нападу. Першими оговтались охоронники біля муру. Вони побачили розбитий мур і почали виконувати відповідну інструкцію.
Через дві години штаб-квартира нагадувала розтривожене осине гніздо. З’їхалось велике начальство. Воно зібралось біля пролому, який на той час вже охороняли посилені наряди: тимчасово було вирішено поки що не відновлювати мур, щоб мати час на збирання речових доказів.
З’явились і перші репортери. Вони воліли мати більше інформації, але їх вже чекали, і заздалегідь виставлений кордон не пропускав журналістів до місця подій.
Відсутність інформації породжує чутки, і декілька репортерів почали між собою складати свої версії нападу на штаб-квартиру АНБ.
— Може це і є той самий напад терористів, про загрозу якого щойно повідомив офіційний Вашингтон? — запитав рудий чолов’яга з фотоапаратом.
— Тобто версія ісламської помсти? — відповіла запитанням його сусідка.
— Не виключено...
— Однак нападали, можна сказати, на вуха та очі нашої розвідки...
—Ну і що...
— Припускаю, що в Палаці Загадок є багато таких загадок, розгадки яких хотіли б мати іноземні розвідки...
До розмови втрутився високий чоловік.
— Що ви тут толочите про якійсь версії? Після одинадцятого вересня дві тисячі першого, після створення потужної протитерористичної організації, після посилення додаткових заходів я навіть не міг уявити щоб на нас нападали на нашій території...
— Це зовсім інше питання... — миролюбно відповів рудий. — А ви, до речі, яку газету представляєте?
— Та ніяку. Я просто здивувався кількості машин, які їхали на великій швидкості у такий час і повернули сюди... Я тут часто їжджу...
Рудий втратив інтерес до високого і повернувся до своєї сусідки.
— Тобто у кошику версій маємо помсту та виключно важливу інформацію...
— Мені здається, що друге вірогідніше тому, що...
— Тому, що?
— Вибачте, саме ось тому, що це є результатом мого власного експрес-аналізу події, і я вже зараз можу передати невеличкий репортаж своєму редактору.
— Зрозуміло, — зітхнув рудий і знову підійшов до охоронного кордону.
А симпатична сусідка відійшла кроків на двадцять і дістала з сумочки

читати