Завантажити

питання пов’язані з таким рішенням, — підбив підсумок розмови Вадим. — А таких питань багатенько буде. Це і працевлаштування великої кількості військових, і утилізація зброї, і багато інших питань, про які ми ще й гадки не маємо...
— Ранчо Сан Еметеріо, — прочитав надпис Віктор. — Все, приїхали! Звідси до Серро Кубабі дійдемо пішки.
Вантажівка зупинилась, звільнилась від пасажирів і рушила далі до Соноїти.
— Час на невеличку подорож до місця призначення у нас є, — сказав Олександр. — Відвідаємо його, а потім відпочинемо на цьому ранчо.
Невеличка група мандрівників вирушила в напрямку Серро Кубабі.
Не встигли вони відійти від траси і ста метрів, як побачили, що назустріч їм йде якійсь старий індіанець. Він зняв свою шляпу і помахав нею перед собою якімось комічним жестом.
“Ми непомітні.”
“Але я вас бачу.”
“???”
Індіанець одягнув шляпу та віддав честь по-військовому.
— Радий привітати вас на сонорській землі, — радо сказав він.
— Здрастуйте. Але вибачте, будь ласка, — здивовано звернувся до нього Віктор. — Як ви можете нас бачити?
— Достатньо захотіти побачити, — коротко відповів індіанець.
На вигляд він був дуже літньою людиною середнього зросту з темним круглим обличчям, коротким сивим волоссям. Глибокі зморшки на обличчі придавали йому вид глибокого старця, однак його тіло, здавалось, було сильним та зібраним.
— Моє ім’я Хуан Матус, — представився він.
Хлопці мовчки дивилися на старого мексіканця.
“Але Кастанеда писав, що ви покинули...”
“Я завжди там, де потрібно.”
— Оце так зустріч! — здивувався Вітьок. — Тепер зрозуміло, чому ви нас бачите.
“Що трапилось?”
“Треба поспілкуватись.”
— Ого! — зрадів Вітьок. — У нас стільки запитань!
— Нам добре відомо про ваші успіхи, — просто сказав дон Хуан. — Нам відомі також ваші наміри. Саме тому ми і вирішили з вами поспілкуватись щодо використання вашої сили.
— Хто це ми? — запитав Анатолій.
— В цієї місцевості нас називають магами.
— А в Тибеті? — раптом запитав Вадим.
— Там нас називають махатмами.
— Махатмами Шамбхали? — знову прозвучало питання Вадима.
— Про Шамбхалу поговоримо пізніше, — відповів дон Хуан. — Зараз потрібно з’ясувати більш важливі питання. Нам відомо про ваш намір втрутитись у світовий хід подій.
— Але ми тільки обговорювали це питання, — підтвердив Сашко.
— Достатньо того, що ви маєте намір. Ми знаємо про небезпеку використання руйнівної зброї. Ми знали про це ще декілька тисячоліть тому.
— І ніколи не втручались? — запитав Віктор.
— Ми були змушені втрутитись у світовий хід подій тільки одного разу. Це прийнято називати карибською кризою. На той час існувала реальна небезпека застосування потужної зброї. Ми забезпечили обмін дзвінками між тодішніми керівниками країн. Можу вам сказати, що людство тоді було на крок від жахливих подій ядерної війни.
— А чому ви це зробили? — поцікавився Вадим.
— Людство повинне усвідомити свій шлях до цілковитої довіри, щоб не зостатись у тваринному стані. Тільки тоді воно зможе підтримувати зв’язок з вічними силами Всесвіту.
— Ми зрозуміли вас, — сказав Анатолій. — Але що нам тепер робити?
— Розвиватись. Пізнавати світ.
— А можна задати декілька запитань? — одразу поцікавився Олександр.
Дон Хуан розвів руки, ніби запрошуючи задавати питання.
— А Кастанеда все правильно передав? — почав першим Анатолій.
— В посланні, переданому через Карлоса, головне було передано правильно: весь набутий досвід кожної людини передається до Темного моря усвідомлення.
— Вам відомо майбутнє? — пролунало питання Вадима.
— Вам добре відомо, що нам відомо все тільки про минуле від поточної точки відліку.
— Як можна швидше переміщуватись над планетою? — як завжди перевів своє питання у практичну площину Олександр
— У цьому розумінні взагалі можна не переміщуватись. До речі, щоб читати думки президентів країн взагалі не треба було “літати”.
— А як щодо фізичного переміщування? — спитав Анатолій.
— Це можливо. Більше того, можна переміщувати й деякі предмети.
— А великі предмети можна? — спитав Віктор.
— А яким чином взагалі можна було побудувати такі споруди, як піраміди? — запитанням відповів дон Хуан і хитро посміхнувся. — Пізнавайте світ. І ніколи не забувайте про довіру.
more ()
;
;
/*------------------------------ПІСЛЯМОВА--------------------------*/
;
Вектор розвитку Землі, як місця поєднання об’єктивного з суб’єктивним, починаючи від виникнення самої планети, від сіро-зелених водоростей, від динозаврів проходить через появу самої людини і, вже зараз, ми все гостріше починаємо відчувати його явно виражену направленість від матеріального світу до світу нематеріального, світу духовного.
В дикому первісному людстві, недовіра перемогла. Усі наступні громадські устрої продовжили традицію, яка була цілком природною для світу тварин і зовсім неприйнятною для справжньої людини розумної.
Така поведінка зумовлюється

читати