Завантажити

зрозумів я. – Ти злітаєш і висиш над нашим садом...
– Ти не зрозумів! Земля ж обертається? Обертається! Піді мною обертається! А я собі згори на неї дивлюся. За дванадцять годин я вже буду над Японією, а ще через дванадцять – знов над нашим садком!
– Але ж... – розгубився я, – тут, розумієш, фізика, закон тяжіння, відносність швидкостей…
– Тільки не вигадуй, татку, всіляких дорослих відмовок. Боїшся мене одного відпускати? Так і скажи! Хочеться й самому покататися довкола світу – так і признайся. Тому давай свої сто гривень на допоміжні кульки – і в дорогу!
Як собака і кіт
Даша і Котич – двоюрідні брат і сестра, різниця між ними в кілька місяців, але Даша старша, а Котич – мужчина. Звідси й випливають між ними непорозуміння, що поступово переходять у сварки. Сварки ті часті, але короткі, довго вони одне без одного не можуть: Даші хочеться показати, що вона більше знає про цей світ, а Котичу, що він знає, як у цьому світі жити.
Привіз я кілька возиків світлого піску, Даша дістала формочки і запропонувала наліпити багато пасочок, коржика, пряників і ще купу смачних речей, без чого жити неможливо. На що Котич резонно зауважив: аби жити, то спочатку слід обзавестися якимось дахом над головою. І заходився мурувати замок.
І хоч піску було багато і місця вистачало для величезної будівлі й розкішної пекарні, будівельний матеріал, ну, ніяк не міг ділитися на двох, і зрештою Даша розтоптала свої коржики, а Котич буцнув босою ногою по щойно зведеному підмурівку. Дівчина зачинилася у своїй кімнаті з ляльками, а хлопець пішов на кухню до бабуні, аби погризти якусь морковину.
– Знов посварилися? – дорікнула м’яко бабуся.
– Та отож, – статечно кивнув Котич.
– Що цього разу не поділили?
– Та піску.
– Ото ще біда! А ти бачив коли-небудь, щоб Мурз із Барсом сварилися?
– Ні, а що?
– А слухай. Ми як десять років сюди переїхали, одразу взяли кошенятко й цуценя, отож Барс і Мурз однолітки і росли разом. Були маленькі, то їли з однієї миски – це вже зараз у них дієти різні. Спали разом у Барсовій буді. Отак обнімуться й гріють одне одного. Зараз уже не обнімаються, але коли негода застає Мурза на вулиці, – то він таки до Барса ховається. Або коли з гульок запізниться, а на вулиці мороз? Також до Барса. От вони безсловесні тварини, та ще й різних видів, можна сказати, супротивники природні, а дружать. А ви з Дашкою ніяк не порозумієтеся, хоч і говорити вмієте.
Подумав Котич, подумав, а потім пішов і постукав до Дашиної кімнати:
– Слухайте, Даріє Юріївно, давай жити, як кішка з собакою…
На всі ноги майстер
Старий віслюк Алік – цілковите і повне заперечення поширеній думці про цих милих тварин. Він і розумний, і роботящий. Та ще й терплячий до всіляких людських недоліків.
Рано-вранці господар Ахмет-ага надягає на Аліка спеціальне сідло, до нього з обох боків приторочує по бідону з молоком і випускає на вулицю.
Алік самостійно йде вуличкою кримського селища. Там, де постійні покупці, він зупиняєсься біля воріт і коротко сигналить. Хтось із господарів виходить, наливає з бідона молока, скільки треба, а в спеціальну кишеньку кладе гроші.
Хто купує молоко вряди-годи, зупиняє віслючка і проробляє ту ж процедуру. Алік знає, ще треба дійти до кінця вулиці, до великого червоного будинку на розі, й вертати додому.
Ми гостюємо в домі Ахмета-аги, і Котич із балкону другого поверху любить спостерігати, як працює Алік і страшенно ним захоплюється.
Ось ми п’ємо чай на веранді, густо обплетеній виноградом, і Котич, хитрувато усміхнушись, починає:
– Сьогодні Алік зупинявся коло Гузаєвих, подав голос. Ніхто не йде. Тоді він копитом постукав у металеву хвіртку. Нарешті вийшла заспана Гузаїха. Відлила молока, показує Аліку гроші і каже, щоб давав здачу. Алік – я все добре бачу і чую з балкона – мовчки дістає язиком із кишеньки копійки, кладе на асфальт, відлічує, скільки треба, а решту ховає.
– Арсен-джан, – не змигнувши оком, каже Ахмет-ага. – Якби ти встав раніше, – хай Аллах дасть тобі здоров’я батира! – то побачив би, що Алік почистив стайні, дав худобі їсти й пити, подоїв корів і кіз, поцідив молоко, дещицю продав, а оце, поки ми п’ємо чай, він уже давно погнав худобу на пасовисько…
Не зрозумів...
Хоча наша садиба майже в центрі села, обгороджена так, що й сусідські кури не ходять, знахабнілі зайці десь знаходять шпарини і роблять шкоду в саду. Їх останнім часом розвелося багато, і вони майже перестали боятися людей, бо гніздяться за сотню кроків від нас, в очеретах, там де починається ставок.
Ось і минулої зими, хоч ми й обгородили молоді яблуньки кукурудзинням, лихові не зарадили. Снігу було багато, зайці, вочевидь, ставали на задні лапи, бо повідгризали найніжніші пагінчики.
Але весна вже вповні, яблуні розпустилися, починають цвісти, іду в садок укосити молодої трави… І мало не наступаю на сплячого – а вже не рано! – зайця. Я від несподіванки може й більше злякався. Або ж заціпенів від такого нахабства: у садку – у траві – спить –

читати