Завантажити

гнізда; ловити перший спів жайворонка і зозулі; з якої ноги встає Мурз із лежанки; як часто купаються горобці в калюжах, звідки віє вітер певного дня...
Про всі зміни Котич доповідає дорослим, і татко називає його першим Навігатором.
Окрім того, Котич ще й головний Сіяч. Мама розліновує землю в ящиках на акуратні квадратики, на перехрестях ліній бабуся олівчиком робить маленьку ямочку, а Котич у ту ямку кидає зернятка перцю, капусти, помідорів... Бо в Котича тоненькі пальчики, і йому зручно брати сіменнну дрібноту.
Отож вони готують з бабусею майбутню розсаду, а мама в цей час переповідає замітку з ученого журналу про крапельковий полив.
– Що-що? – запитує бабуся.
– Це в країнах, де обмаль води. Під кожну рослинку підводиться така штука, з якої через певний період випадає крапля води саме на корінець.
– Як-як? – втручається і Котич.
– Ну, ми як поливаємо розсаду? – перепитує мама.
– Татко носить воду, якщо вже в балії немає дощової, бере кружку й поливає. Я беру маленьке відерце і допомогаю йому. Ну, зрідка ще хтось допоможе, коли на танці не побіжать...
– І як ти вважаєш, усю воду рослина випиває?
– Еге, половина вологи в порох іде й висихає, інша розтікається...
– Отож. А тут – одна крапелька, скажімо, за три хвилини і прямо на корінець. Тобто, рослинка використовує всю вологу.
– І які в них урожаї? – зацікавилася й бабуся.
– Врожаї у два-три рази вищі, ніж за звичайного, суцільного поливу.
– Тоді я нічого не розумію! – Підскочив Котич.
– Чого ж ти не розумієш?
– Чому ми не можемо в себе на городі встановити крапельний полив?
– По-перше, у нас не ізраїльський клімат, у нас дощі частіше випадають, а по-друге, для нашого городу така система була б дуже обтяжливою.
– А чом би й ні? – раптом втрутився татко. – Чом би й ні? Не в масштабі городу, а в порядку експерименту, на клаптику землі. Якщо Котич згоден, ми можемо призначити його генеральним Експериментатором.
– Ура! Я згоден!
– Тільки умова: той клаптик землі – твій, і ти повністю відповідаєш за рослини, які там будуть намагатися вирости.
– Слово першого Навігатора, головного Сіяча і генерального Експериментатора!
– Чудово- чудово, – посміхнулася мама, – землі шмат ми вам уділимо. Ну, а крапельна система?
– Це – таємниця фірми, – змовницьки посміхнувся татко. – Можете заготовляти нам золоті медалі: за кожний овоч, за кожний фрукт.
– Навіть по дві! – згодилися жінки. – По великій і по малій!
... Краще б вони так не говорили! Ще й літо не скінчилося, а до Котичевого обійстя посунули зчудовані односельчани: покажіть, бо не повіримо...
– Та то до малого, – відмахувалася бабуся.
– А Котич, тепер уже великий Рекордсмен, розважливо давав інтерв’ю:
– Виділили мені по три кущі перцю, помідорів, баклажанів, капусти; по одному кущу огірків, кавунів, два соняхи, п’ять квасолин і таке інше: цибулька там, морквин кілька... Добрива я використовував ті ж, що й основний контингент. Звичайно, я слідкував, щоб навіть і найменша бур’янинка не виросла більше самтиметра, а з баклажанів по п’ять разів на день знімав колорадів...
– Добре-добре, ми також не байдикували. Але в тебе кавун лежить, як добрий гарбуз, сонях сонце затуляє, помідори підперті з усіх боків, щоб не обламалися, баклажани мов кабачки, перці, як баклажани, капустину годі підняти літній тітці, а з куща огірків, кажуть, бабця твоя діжку посолила. Ти нам давай про систему, про крапелькову систему поливу...
– О, це дуже просто, – і Котич витягає з хлівчика поліетиленові пляшки різного розміру. – Ось для прикладу, дволітрові пляшки. У кришці робимо кілька дірочок тоненьких, у дні одну велику, щоб лійка влазила. Наливаємо води і ставимо в кущ огірків чи кавунів, які тільки зійшли, головкою вниз. Щоб не впала пляшка – приторочуємо її до патичка. І так далі, до інших рослин, тільки вже використовуємо щось на зразок тоненького шланга. Ми користувалися соломинами, гусячими перами, зрештою сировими нитками.
– І це все?
– Ні, головне – слідкувати, щоб вітер пляшок із патичок не поскидав, а ще головніше, щоб у пляшках завжди була вода.
Усе правильно, рибо!
Весна на весну не приходиться, отож і риба з прохолодної води або ловиться, або – ні. Які тільки приманки не випробував – хоч би пічкур клюнув. Я у прогулюваному комбінезоні вже й по пояс у воду заходив, поближче до очеретів – анічогісінько.
Котич свою вудочку вже давно склав, бо одразу зрозумів, за п’ять хвилин рибалки, – сьогодні їм нічого не підвернеться. Ходить собі хлопець по бережку і пасеться в молодому щавлі.
– Тату, – не витримує нарешті Котич, – зроби добре діло…
– Згортаюся, сину, зараз ідемо…
– Та ні. Я й сам дорогу знайду, лови собі на здоров’я...
– То ж яке добре діло?..
– У тебе справа, метрів за два, пакет поліетиленовий. Доки карасі черв’яка облизують, викинь те сміття на берег, я зарию десь.
Татко кладе вудку, бреде обережно по воді, бере двома пальцями притопленого пакета і… і... і...
... і

читати