Завантажити

якийсь ящик, і ми довго не звертали уваги, що на ньому часто і подовгу відпочиває Мурз. Доки одного разу не побачили на підлозі уламків гнізда і кілька шкарлупин... Так, це Мурз, ризикуючи зламати собі шию, стрибонув з ящика на гніздо і, власною вагою обваливши його, бухнувся додолу. На щастя, ластівки не постраждали.
Ящика хутко прибрали, ластівки зліпили нове гніздечко, вивели й вигодували пташенят і почали вчити їх літати. Кіт робив вигляд, що втратив до них будь-який інтерес.
Він усе грів боки посеред двору, витягнувшись на весь свій немалий ріст. Інколи здавалося, що його і з гармати не розбудиш. Або ще й страшніше: лежить нерухомо годинами, ніби й дихати перестав...
Як мовилося, старі ластівки мало зважали на Мурза. Зате молодь сновигала над ним, голосно цвірінькаючи, щоразу все нижче і нижче пролітаючи. Кіт ні вухом, ні вусом не вів, навіть кінчик хвоста не тремтів. Не живий, та й годі.
Ластів’ята зовсім знахабніли, вже кінчиками крил мало не черкають Мурза по животу. І раптом кіт наче вистрілює сам собою, злітає в повітря, писк...
Добре, що в Мурза є звичка розглядати свою жертву перш, ніж з’їсти, добре, що нагодилася бабуся, і невдовзі ластів’я вже пригладжувало пір’я на дроті, а Мурз задумливо лизав ребра після костура.
Того дня ми від’їжджали. А Мурз залишився один на хазяйстві, бо бабуня вже не могла зимувати сама. Шкода було кота, та що вдієш: десятирічному сільському котові в місті не прижитися, піде гулять і не вернеться, заблукає. Поробили йому лазики на всі горища, навтепляли куточків, де зміг перепочити, та й наші добрі сусіди обіцяли приглянути.
Зима пролетіла швидко, ластівки наші щебечуть, поправляючи гніздо... І біжить назустріч наш товстунчик, не звертаючи жодної уваги на пташок і ображеним голосом щось розказує-розказує... Якби перекласти, то це звучало б так: і ото ви з-за ластівок покинули моє обійстя? Та я на них і дивитися не хочу!
А на обійсті – жодного гризуна.
Обняв Котич Мурза і мовить:
– Друже мій, я присвоюю тобі звання Героя Котовського Союзу!
Зіпсований будильник
Гостював у Котича його товариш по дитсадку – Ігорок. Із нього виросте, мабуть, великий артист-імітатор. Бо не встиг зайти до хати, оговтатися після дороги, а вже невдовзі квоктав, цвірінькав, гавкав, бекав (неподалік сусідська коза паслася), стрекотів по-сорочому, а коли не чув живих голосів, то шелестів акацією, повискував хвірткою чи проїжджав повз двір на мотоциклі.
Та найбільше Ігор уподобав нашого старого красеня-півня. Як відомо, удень півні співають більше знічев’я і тільки для своїх подруг, аби зайвий раз нагадати, хто тут господар. От він і в черговий раз подав голос, але, як не дивно, непосидючий Ігор не став передражнювати його одразу. Півень, він же Петро Васильович, також відчув якісь негаразди. Прикинувшись байдужими, непомітно стали спостерігати один за одним. Першим не витримав півень і почав виявляти ознаки тривоги, нервово кидаючи погляди в бік Ігора, який знаходив різні приводи, аби крутитися поблизу сітчатої загорожі. Але й Петро Васильович не хотів показувати, що він ликом шитий. Зверхньо кококнувши, повів курок у дальній кут загорожі, під вишні, і там, косуючи в бік Ігора, почав розповідати їм анекдоти.
Коли півень захопився аж надто, Ігор набрав повні легені повітря і... Петро Васильович присів із несподіванки: він же ніби й не збирався, а прокукурікав. Подружки ж покинули ошелешеного вкрай ватажка, підійшли до сітки і з зацікавленням почали розглядати Ігора. Той, мов на біс, кілька разів підряд видав бойовий клич, чим остаточно пригнітив Петра Васильовича.
Жарти жартами, але вранці бабуся занепокоєно мовила:
– Щось із нашим Петром Васильовичем трапилося... Жодного разу не заспівав уранці. Чи не захворів, бува?
Ігор із Котичем саме борюкалися поблизу, й Ігор, звичайно, не витримав і скопіював півня настільки вдало, що бабуся тільки руками сплеснула, а півень, підібгавши хвоста, чкурнув у найдальший куток.
– Еге, шибенику, – похитала головою бабуся, – та ти ж Петрові Васильовичу будильника зіпсував.
– Якого будильника? – здивувалися хлопці.
– А такого! Це ж по ньому півні визначають час і співають, коли треба, а не коли заманеться.
– Що ж тепер робити? – розгубився Ігор.
– Ремонтувати треба. – Серйозно сказала бабуся. – Операцію, може, доведеться робити.
– Може, у ньому елемент сів?
– Може, й елемент...
– То я вийму з касетника...
– Атож, вийми- вийми...
– Слухай, – штовхнув Котич Ігора, коли бабуся пішла, – що за дурниці ти верзеш? Які елементи можуть бути в півневі? Ти б ще про акумулятори згадав... То вона його зарізать збирається. Він же зіпсований...
– Такого красеня? – вжахнувся Ігор. – А що ж робити?
– Ти його зіпсував, ти його й ремонтуй. – Категорично висловився Котич.
– Але як?
– Не знаю. Він мусить заспівати вранці.
– А коли півні починають співати вранці?
– Не знаю, ходімо в бабусі спитаємо.
Виявилося, що півні починають співати вперше десь під третю

читати