Завантажити

ночі.
– Здається, я придумав, – задушливо мовив Ігор і поділився планами з Котичем.
– Але ж ми заспимо до того часу, – засумнівався той.
– Заради Петра Васильовича я не спатиму й цілу ніч! – Твердо запевнив Ігор.
– Я з тобою!
Тож тої ночі хлопці уклалися на горищі, на сіні, де спали Ігореві батьки, яким вони, однак, нічого не сказали. Та батьки, зрештою, довго дивилися в хаті телевізор, ішла якась цікава післяопівнічна програма. Хлопці в себе й світла не вимикали, якийсь час розмовляли про се, про те, Котич і не зчувся, як потихеньку засопів.
– Ні, я не засну, – сказав собі Ігор. – Я виручатиму Петра Васильовича.
І так себе переконав, що справді не хотів спати, і тому чітко почув далекий голос півня, що першим озвався десь на селі. Ігор набрав повні легені повітря і, скільки духу було, прокукурікав голосом незнайомого півня. Один раз, другий, третій. Ще й долонями поляпав по подушці, ніби крилами залопотів.
Він виразно почув, як під ним, у курнику заворушилися кури, щось буркнув Петро Васильович, ударив крильми, а потім хрипко, ніби випробовуючи голос, спробував несміливо заспівати. Ігор кукурікнув прямо у стелю, чи не на вухо півневі: задерикувато, ніби на герць викликаючи. І тоді розлючений таким нахабством Петро Васильович почав видавати такі рулади, що й господарі з хати повискакували, і всіх колег своїх сполошив, і півсела розбудив.
Золотий дощ
Був колись Котич зовсім малим. Правда, розмовляти жваво і прудко бігати навчився напрочуд рано. І понад усе любив дорослі компанії, де навдивовиж вів себе чемно, більше слухав, а непорушний був – мов камінчик.
Горить, ледь потріскуючи, нежарке осіннє багаття, дрібненькі іскорки скачуть угору і швидко гаснуть. Підкладаємо потроху бадилля, сухого бур’яну, всякого дріб’язку, що назгрібали за день у садку й на городі, – аби довше палахкотів вогник, аби довше плинув цей теплий вересневий вечір тихої і лагідної осені. Майже не розмовляємо – так гарно. Тільки Котич, на диво, починає виявляти стурбованість. Він совається на своєму ослінчику, часто в небо і на дорослих зиркає так, ніби вони найлегковажніші люди на світі.
Нарешті він не витримує, зривається з місця і біжить до освітленої веранди. Скоро повертається, навантажений по саме нікуди… парасольками. Ледве ноги переставляє.
– Котичу, що трапилося?!
– Ще нічого не трапилося, – стурбовано говорить Котич. – Ми просто просто могли вимокнути.
– Котичу, як це – вимокнути?
– А ви подивіться вгору…
І справді – низько над нами густо-густо висять крупні осінні зорі; і справді – ніби краплі води, у яких мерехтливо відбивається наше багаття; так, ніби ось-ось відірвуться від неба...
Довкола світу – безплатно
Перевернувши якийсь плакат зворотнім боком, Котич розклав його на столі в садовій альтанці, пришпилив по кутках кнопками, щоб не бгався і коричневим фломастером намалював у центрі кошика чи ящика, а в ньому зеленим чоловічка. Точніше, з кошика було видно тільки голову чоловічка. Чоловічок дивився кудись униз, притримуючи рукою жовту кепку.
– Ба, яка в тебе пенсія? – запитав бабусю, яка неподалік обривала смородину.
– Сорок гривень, онуку, або що?
– Та так... Поки нічого. Не відволікайся.
У лівому кутку аркуша Котич вивів червоним фломастером цифру «40», обвів її чорним колом і, ворушачи губами наче подумки рахував, почав розставляти сині палички, кожний десяток підкреслюючи рожевою рискою.
Різнокольоровими фарбами намалював силу-силену повітряних кульок, зв’язав їх до купи і причепив їх дебелими линвами до кошика.
– Бабуню? – гукнув задоволено. – А чи не помогти тобі смородину нарвати?
– О, це щось велике в лісі пропало? – здивувалася бабуся, – сідай, бери свого ослінчика і сідай, любий мій помічничку.
Рвали довго і мовчки, Котич старався, як міг. І бабуся не витримала першою:
– Ну, кажи, що затіяв, що просити хочеш?
– Бабусю, – відверто мовив Котич, – позич або дай мені своїх сорок гривень.
– Та, будь ласка, аби для доброго діла…
– Для доброго, бабусю, для доброго. Я таке придумав, чого ще ніхто в світі чомусь не змикитив...
– Ану ж бо!..
– Я за одну добу хочу облетіти всю земну кулю! За сорок гривень! Це ж, вважай, безплатно, бо ж харчів і напоїв ти мені даси, правда?
– О, за харчами діло не стане, – розсміялася бабуся, – аби тільки їв.
– Оце ідея! – сказав мрійливо я, прийшовши збирати ягоди. – За сорок гривень я б і сам із величезним задоволенням облетів нашу планету... Навіть за сто! Тільки поясни мені, як це зробити?
– Та дуже просто! – підхопився Котич. – Ходіть усі сюди!
Котич показав розмальований аркуш паперу.
– Дивіться! За сорок гривень я купую майже півтисячі повітряних кульок. Ми надуваємо їх із балона в отого дядька, що на майдані в Києві. Прив’язуємо до машини і привозимо сюди. Тут ти допоможеш мені зробити кошика, до якого ці кульки міцно прив’язуємо. Бабуся дає мені харчі і компоти, я беру подушку і ковдру... і злітаю над нашим садом.
– Той що? – не

читати