Завантажити

пакет важко хляпається неподалік від Котича, тільки бризки вусібіч летять.
– Жарт на двійку, татку!
– Ти спочатку глянь, що там усередині...
Але зазирати не має потреби: поліетиленова торба лопнула, а на траві, ніби від пут звільнившись, б’ється велика рибина, сріблиться-золотиться на сонці.
– Чудеса... – прошепотів Котич. – Як вона туди втрапила?
– Може, хто впіймав, а торбу згубив... Та ні, – я оглядаю рибину, – жодних слідів гачка, цілі губи, ціла луска... Таки сама якимось чином запливла. А розвернутись не зуміла.
– Що ж робити?
– А як ти гадаєш?
– Та, виходить, ми її з біди вирятували. На її ж біду...
– Подвійне невезіння – це вже забагато, правда?
– Авжеж. Це зовсім несправедливо.
– Отож...
– Так!
– Гуляй, рибо!
По дорозі додому Котич запитав:
– А, правда, що рибалки й мисливці – найбільші фантазери у світі…
– Ну, є така думка...
– Тоді ми з тобою подвійно найбільші фантазери у світі...
– Це ж чому?
– Хто ж нам повірить, коли ми розповімо про свою пригоду?
– Я про це знаю? – ствердно спитав я.
– Знаєш.
– Ти – знаєш?
– Знаю!
– А та велика золота риба знає?
– Звичайно, знає!
– То чого ж нам іще треба?
Переборола себе
Джеррі – шотландська вівчарка, юна красуня і дуже лагідна. Бувало, прийдуть приятелі дітей, зведуть гармидер у квартирі, то вона без гарчання розштовхає їх по кутках, а потім сяде й дивиться на них докірливо. Не любить шуму й гаму.
А на природі, як от на пляжі на ставку, де вереск і плескіт стоять цілий день, не переймається: мов, тут володіння не мої. Полежить на травці, на пісочку, підійде до води, але так обережно, щоб і лапки не замочити. Витягне скільки можна свого довгого писка, хлебне кілька разів та й потому.
Ну, а щоб купатися, то й мови не може бути. Пробували хлопці затягнути в воду, то вона з переляку мало не зомліла.
Та ось хлопці налаштували надувного човна. Небезпідставно підозрюючи, що бешкетники можуть прихопити її з собою, Джеррі відійшла тихенько подалі і вже з пагорба слідкувала за відплиттям.
Дітлахів у човен набилося по саму зав’язку. Іще підпливають, щоб покататися, інші борються, борюкаються і закінчується все тим, що метрів за п’ятнадцять від берега човен перевертається, багатьох вода накриває з головою.
І тоді Джеррі, забувши про страх, стрілою кидається в воду. Швидко долає значну для неї відстань і починає писком підштовхувати дітлахів до човна, а декого й зубами за труси підтримує на плаву...
Їй здалося, що трапилося нещастя, і вона поспішила на допомогу!
З того випадку ставок для Джеррі став рідною стихією. Мчить, як торпеда, тільки писок і вуха стирчать над водою, та довгий рудий хвіст позаду самостійно пливе.
Він повернувся!
Десь у кінці жовтня Котич упіймав великого джмеля. Власне, джміль нікуди і не тікав – сидів собі на колоді і грівся на сонечку.
Котич нічого кращого не придумав, як узяв нитку та й прив’язав її комасі до лапки. Розігрів джмеля і почав з ним бавитися: джміль летить і гуде, як бомбовоз, а за ним Котич біжить, підгейкуючи.
Може, та гра їм обом подобалася, але Котич десь загаявся, а джміль тим часом вирвався і полетів з ниткою на лапі.
Пожалівся Котич мені, а що тут сказати?
– Бачиш, до чого такі ігри доводять? От десь й зачепиться, заплутається, а попереду зима...
Ходили, шукали, обдивлялися кущі, гілля на деревах. Немає джмеля. Діло до плачу дійшло:
– Якби ж я знав... Більше так ніколи не робитиму, – твердив Котич.
– Будемо сподіватися, що джміль або загубить нитку, або приткнеться до такого місця, де тепло...
Минула зима, повернулася сім’я на дачу, копається в городі. Котич сидить під стіною будинку на ослоні, радіє квітневому сонечку. І раптом чує, як за спиною в нього щось починає шкрябатися. Обернувся – й очам своїм не повірив: з великої щілини між цеглинами виповзав великий джміль, тягнучи за собою нитку.
Котич так заволав від радості, що збіглися всі домашні.
– Дивіться! Дивіться! – гукав Котич, гладячи напівсонну комаху. – Він перезимував, він мене не підвів!
Котич обережно відв’язав нитку і посадив джмеля на тепле сонечко на колодки туди, де колись і взяв його.
Неправильний їжак
Йдемо крутим пагорбом над ставком. Стежечка ледь протоптана в траві – не багатьом до вподоби ходити верхотурою. А збоку – невеличка ямка. Певно, викопав хтось, шукаючи глину. Знічев’я заглянули туди, а там сидить сумний їжак: упав, неборака, і тепер думає, у який бік нору рити, щоб вибратися.
Взяли ми палички, щоб не поколотися і витягли малого сопуна. Він почмихав якось іронічно, та й почимчикував собі швиденько до близенького лісочка. А ми й собі – до води.
Через деякий час вертаємося тією ж дорогою. Чомусь зазирнули в ямку. Це ж треба! Там сидить, схоже, той самий їжак, тільки писком в інший бік. Ускочив удруге в одну халепу. Вирятували бранця, а він бурчить невдоволений, наче ми винні в його неуважності. Побіг, не подякувавши, до очеретів.
– Ану, давайте

читати