Завантажити

почекаємо, – кажу, – щось тут не так.
Присіли ми оддалік, спостерігаємо за ямкою. Хвилин за двадцять з’являється наш знайомий, поспішає, якесь біле галуззя тримає в писку. І що ж ви думаєте?! Їжак утретє падає в ту саму ямку! Ми ледь зі сміху не луснули.
– Неправильний якийсь їжак, – сказав Максим. – Скільки падає, а нічого так і не зрозумів.
– Маршрут, мабуть, у нього такий.
– А компас, певно, дуже точний, – догадався Котич.
Що тут додати? Витягли бідолагу, ямку патичками закопали та й пішли собі додому.
Пташина вдячність
У старому виноградному кущі оселилася пташина сім’я. Доки гніздилися, доки висиджували діток, вели себе тихо і непомітно. Та ось, очевидно, там хтось народився. Що тут почалося! Зі сходу сонця до смерку їх тільки й чути: пурхають сюди-туди, як маленькі блискавки, носять не наносяться тих харчів. А крику! Здається, молоді батьки ніби підганяють одне одного: ти вже тут? Я полетів. Спіши! Я миттю! І отак по черзі: одне тут, друге там, наче в тому гнізді добра дюжина пташенят. А самі сіренькі, як горобці, тільки менші разів у два, і ноги тоненькі і довгі, а на шиях малинові плямки. Ніхто не знав, як вони звуться, навіть у спеціальному атласі дивилися: є щось схоже, а ніби й не таке.
Та одного дня здійнявся такий лемент, що й ми сполошилися. Що ж там сталося? А тут ще й Мурз вуха нашорошив, вуса смикаються, мов антенки: чує поживу ніби, та поки не знає, куди стрибнути.
Прибігла стривожена тітка Галя з малинника і внесла ясність: бачила вона мале пташа, хотіла спіймати, то воно так швидко чкурнуло, наче мишеня. Кіт зрозумів, про що йдеться і хотів прослизнути в кущі. Довелося його спіймати і зачинити в хаті.
Але ж де шукати неслухняну малечу? Батьки, між тим, мало не розриваються від розпачу, літають над погрібником, і так жалібно кличуть своє дитя, що й нам упору заридати. Нарешті почулося тоненьке: пі-і, пі-і... Так, ніби на погрібнику. Бо й пташата рвуться у відчинені двері і ще дужче там кричать. А воно: пі-і, пі-і…
Там!
Пішли шукати. Десь пищить, а де? На погрібнику чого тільки немає: старі вулики, ящики, кошики, кастрюлі, відра, мішки... А писк пташеняти ніби з усіх кутків лунає – то дощані стіни відбивають звук багаторазово. Того, дивись, і наступиш ненароком. А ридаючі батьки вже мало не на голову сідають.
А мале, як навмисне, принишкло. І ми зробили вигляд, що нас нема. Батьки також ніби щось зрозуміли, трохи втихомирилися. Сіли неподалік на проводі, зрідка перегукуючись.
– Пі-і-і, – жалібно-жалібно пролунало десь зовсім поруч, жалібно і так розпачливо, мов покинули бідачку назовсім.
Відхилив я решето, що було приставлене до стіни, а за ним – тремтяча, сіра грудочка, маленький неслух, що, певно, пустував і випав із гнізда. Он куди він чкурнув з малини.
Далі все було просто: взяли маленьку драбину, знайшли гніздечко у виноградному кущі і посадили туди втікача. Пташа виявилося єдиною дитиною і досить норовливою: довго його заспокоював, доки вмостив.
Відійшли ми подалі й продовжуємо слідкувати: мало чого може втнути такий шибеник? Батьки ж коло нього зняли такий лемент, що хоч вуха затуляй. Нарешті господиня щось сердито кинула чоловікові, і той метнувся кудись... Мить – повертається. У дзьобі ягода шовковиці, досить величенька. Та малюк без зайвих ускладнень проковтнув її. І ще, й ще... Батько ледь встигає обертатися, а мати щось лагідно воркує над малюком воркує, а зовсім не сварить!
Про всяк випадок ми по черзі спостерігаємо за гніздом. Мало чого. Та й Мурза в хаті вічно не вдержиш.
Найцікавіше ж почалося потім. Варто мені з’явитися на порозі, тут як тут з’являється хтось із батьків, або й обоє, і починає виспівувати хвалебні гімни. І не тільки. Яких тільки пісень ми не слухали! Іду по воду до криниці – слідом летить зі співом пташка. Кошу траву в садку – сидять на яблуні й співають. І навіть до близького лісочку супроводжують. І коли б то кілька днів... До середини осені, уже втрьох, забачивши, починали виспівувати. Доки не полетіли в теплі краї.
– Такого славослов’я я вже ніколи не зазнаю, – сумно подумав я.
Самопокара
Мурз – кіт як кіт, і ніщо котяче йому не чуже. Він у міру спить – якщо не будити, то півтори доби; їсть, скільки даси, і нікому не заважає мешкати в нього на обійсті, аби тільки не плуталися під ногами, чи то пак лапами. Десять років – вік поважний, пора мудрості.
Єдине, що його збуджує до нестями, це птахи. Може, чорна заздрість до створінь, що літають, може, древній звіриний інстинкт, який попри поважний вік і мудрість, прокидається саме на пернатих, – невідомо; але ясно, що миші, основний, так би мовити, рід занять котів, далеко не на першому місці. Тому навіть напівдомашні горобці не ризикують підсідати до курчат подзьобати пшонця: загаєшся на мить – і вже в пазурах.
А наші ластівки зовсім домашні і звикли до Мурзових домагань. Вони живуть у хліві і ліплять свої гніздечка так, щоб кіт до них не міг добратися: посередині сволока під самою стелею. Цього літа у хліві опинився

читати