Завантажити

тридцятирічні дослідження.
Згодом, роздруковуючи фотознімки, зроблені Максом на Памірі в «зоні пошуку», на світлині милого гірського озера досить ясно виднілися в небі дві вогненно-жовті плями.
— «НЛО», чи що? — перепитував Макс потім у Семена Петровича, уважно розглядаючи світлини.
— Людино добра, та в цій зоні геть усе може бути. Тут, щоб ви знали, перехрещуються світи пізнаного і непізнаного цивілізацією, — і раптом зовсім перетворився із вченого в простого старого, можливо, зрозумівши, що вперше проговорився про таємниче й сокровенне. І вже в безнадії закінчив, — На все воля божа!
Та згорнути експедицію прийшлося всупереч їхній волі.
Із оповідань у базовому таборі, Макс дізнався, що в Таджикистані стало неспокійно. Появилася якась озброєна опозиція. Говорили, що це начебто політичні суперечки, а можливо, що й боротьба за шлях для торговців наркотиками з Афганістану.
У групі, крім Макса, був іще один новачок — Ніночка, про яку вкарбувалося в пам’ять: нефарбована фігуриста брюнетка в картатій сорочці й потертих джинсах. Вона тільки-но була випущена із якогось чи то технічного, чи географічного факультету і за протекцією когось із друзів Петровича потрапила в їхню групу. Днів зо п’ять Макс на неї ніяк не реагував, що лише розігрівало жіночу цікавість до нього.
Треба таки відзначити, що у стосунках із жінками Макс ніколи не був гусаром, а, скоріше за все, бойовим кавалеристом — налетів, рубонув і — вйо, тільки його й бачили.
У Ніночки ж особливого досвіду в завоюванні чоловіків не було, проте, як кожна жінка, вона мала інтуїтивне відчуття, що для таких стосунків треба вміти створювати відповідну ситуацію.
Шостий день Семен Петрович назвав вихідним (начебто група попередні п’ять днів носила цеглини на будівництві, а за шостий день Макс відмовився сплачувати добові).
Ніночці шосте чуття підказало, що губитися не слід — ситуація сама йде в руки.
— Максиме Петровичу, а чи не бажаєте ви пройтися зі мною і зробити фотознімки біля гірського озера? — з грайливою усмішкою прощебетала Ніночка.
— А де це? — машинально поцікавився Макс, на якусь мить задумавшись: «І чого ж це я раніше її не помічав?»
— Дещо ближче, аніж Гімалаї, — спробувала якось пожартувати усміхнена Ніночка.
— Та я їй оце вчора саме про це озеро розповідав. До нього метрів, ну, може вісімсот, а то й кілометр буде звідсіля, а знаходиться воно практично на нашому базовому рівні, — втрутився в розмову Семен Петрович, який саме підійшов. — А що, самий час пройтися. Пройтися — справа молодих.
То, і справді, була справа молода й гаряча.
Не минуло й години, як Ніночка в романтичному шаленстві, надто поспішно зобразивши певний опір, палко віддалася Максу на відшліфованому багатовіковими вітрами валуні біля блакитного гірського озера. Спільні зусилля з шліфування валуна практично ніяк не відбилися на непорушності каменю, але якби він міг балакати, то повідав би, що востаннє так його шліфували динозаври, коли він лежав на гальковому березі велетенського моря.
— Я зараз, — похіхікала Ніночка й побігла за кількадесят метрів до кущиків, що самотньо загоряли під сонцем.
В душі Макса панував гарний настрій. Тягнуло на філософію: «Хто знає, звідкіля починається і де закінчується жінка?»
Макс романтично подивився вслід Ніночці, потім повернувся, щоб начепити на шию лежачий на гальці фотоапарат... і завмер.
Прямо перед ним за кілька кроків стояли два «духи» з «калашами». Хворобливо жовті зуби виблискували у зловісній посмішці. Це не обіцяло Максові нічого доброго. Власники посмішок хижо виражали презирство й погрозу посмакувати деякими втіхами.
Все відбулося за лічені секунди. Макс раптом з упевненого в собі чолов’яги, задоволеного життям, що тільки-но так романтично провів час із дамою, перетворився на нікчему, слинявого мамія, котрий накрив голову обома руками, вигнувся в якомусь дивному поклоні чи шанобливо присів од переляку. І цей непотріб Аллаху почав хлипати, шморгати носом, сіпатися й голосити:
— Ой, ой, тільки не бийте! Я Вас прошу, не бийте!
— Тебе ще не били, дурню! — страхітливо прохрипів найближчий «дух» і смачно сплюнув Максу під ноги.
Приспане бажання одразу врізати цьому недомірку, що так по ідіотському скімлив перед справжнім чоловіком, вмить змінилося чисто східним бажанням взяти в руки гарну річ: «До ідіота ще дійде черга!»
І «дух» нахилився біля Макса за фотоапаратом.
Макс, як молодший сержант запасу загону Спецназу Радянського Союзу отримав три дорогоцінні секунди на дії.
Півсекунди — підйом голови, водночас з виходом на пружних напівзігнутих ногах і — різкий удар у кадик, півсекунди — вихвачування кинджала із-за пояса тіла, що вже завалювалося, пів секунди — замах і секунда на політ залізного жала у серце іншого духа, який навіть не встиг злякатися.
— Не треба мене чіпати! — чомусь люто прошипів Макс, що за три секунди перетворився зі слинька на безжального вбивцю.
Дивно, що ні найменшої відрази, співчуття чи інших жалобних

читати