Завантажити

почуттів з приводу скоєного не відчулося. Більше того, він відчув себе у рідному середовищі.
Коли це було? Та чи й було насправді? Останнім часом Макс усе частіше ловив себе на думці, що стосовно своєї служби в спецназі він дійсно свідомо втрачає пам’ять. Тільки якісь інстинктивні реакції проявляються на рівні підсвідомості в критичних ситуаціях, як ось тепер на Памірі. А можливо це тому, що ніякої служби в традиційному спецназі й не було?
Для всіх оточуючих Макс фактично шифрувався: мовляв — «на підписці про нерозголошення», десантник. Про такий дивний — сегментний провал у пам’яті знав лише сам Макс, та його «куратор» по спецназу — Микола Семенович.
— Слухай мене уважно, хлопче, — повчав свого часу Микола Семенович, помахуючи перед Максом військовим квитком із записом про звільнення з лав Радянської Армії.
— Ти в сорочці народився. Чи знаєш про це? З висоти п’ятиповерхової будівлі на навчаннях зірвався просто на бетонну плиту! І хоч би що: кістки цілі, щелепа ціла.
— Дозвольте виконувати! — Макс видавив іронічну посмішку. Адже і йому, і куратору було достеменно відомо, що ніякої п’ятиповерхівки та бетонної плити не було. Просто йшла нова установка: залягай на дно. Якщо будеш потрібен — ми тобі дамо знати.
— Не іронізуй. Сам бачиш: щось довкола змінюється. Тільки ми змінились трохи раніше свого часу. А тому ані тебе — таким як ми тебе знаємо, ані твого підрозділу, ні для кого не існує. Тільки амнезія. Перетренувався. Часткова втрата пам’яті. Ти знаєш, наш підрозділ засекречений. Ти давав підписку. Ніякого відношення до ВДВ ми не маємо, але для всіх, і за білетом, ти десантник. Ми мовчимо про твою амнезію, а ти про нас. Це наказ.
Він уже давно зрозумів, що ця служба — назавжди. Тільки ось навички інстинктивної поведінки у критичних ситуаціях інколи проявлялися самі по собі. Та і розсекречувати Макса крім нього самого було нікому. Хіба що — куратор. Весь підрозділ складався із Макса з яким працював куратор, та викликались на певні терміни необхідні інструктори. Ніякої казарми. Ніякої спецформи. Тільки відрядження, відрядження, відрядження. Гори, ліси, країни... Контакт з Миколою Семеновичем залишився та й у цивільному підприємницькому житті знадобився: як-не-як — полковник КДБ. А щодо середовища критичних ситуацій — то воно для Макса змалку було своїм.
Колись, іще в дитячому садку, його маму, що прийшла забирати додому сина — тихого слухняного хлопчика, оточили виховательки і просто стали вимагати більше не приводити малюка в дитсадок, розказуючи неймовірну історію про його дику ганебну поведінку.
— Ну, грали собі дітки на сніжку в купу малу. Ваша дитина, ну, так трапилося, опинилася нижче за всіх. Може й задовго його там потовкли. Але ж коли вибрався, тут таке почалося. Усім дісталося, нікого не обділив, усіх згадав. Кого просто на сніг кинув, кого в кучугуру засунув, кому снігом обличчя нам’яв.
Мама навіть розгубилася від таких оповідей.
— Ми самі боялися до нього підійти, у нього були такі шалені очі, такі очі, — найбільше цокотіла наймолодша із виховательок, що сама аж шаленіла, округлюючи підведені тушшю очі.
— Ми вже до нього і так, і всяк, і виказували, і виховували, а він вперся, ні сльозинки і ні пари із вуст, окрім однієї дивної фрази: — Не треба мене чіпати!
В десятому класі, перед випуском, активний спортсмен Макс виступав за школу практично з усіх видів спорту.
Якось після гри в баскетбол у гостях однієї зі шкіл, Макс трохи затримався в роздягальні. А коли вийшов, його щільно оточили нещодавні суперники. Зрадливої думки про те, що «Попався!» не з’явилося. Він почувався досить комфортно, ніби в звичному середовищі. Ситуація лише збуджувала.
Таке поняття як групова бійка набувало для нього особливого відтінку — один проти гурту, один проти всіх.
Макс у шкільні роки не займався карате, боротьбою чи іншими видами єдиноборства. Та скільки себе пам’ятав — у дитинстві чи в юності — бився постійно й затято. Це були хлопчачі бійки й сутички, інколи зі спортивного інтересу, інколи — за компанію, іноді, щоб підтримати честь рідного подвір’я. Та ніколи Макс не відчував такого страшного внутрішнього задоволення як від бійок, коли його одного заганяли в глухий кут. В такому стані у нього виникала власна внутрішня енергетика, що шалено тиснула на психіку супротивника.
Тоді в школі Макса оточили близько двадцяти хлопців. Але вони не знали з чого почати. А він знав.
Із оточуючих Макса пацанів вийшов лідер. В очах його пломеніла зневага, холодна, як люта зима в лісі:
— Ану стій, а то йдеш тут — мрієш на ходу.
Макс зупинився:
— Ну, стою, то й що тобі?
— Ти нам дуже не подобаєшся, — із лютою прямотою заявив лідер. Голос його нічим не поступався погляду. В інтонації відчувалася вічна мерзлота.
— Співчуваю... — відказав Макс.
— Ах ти, нахабо! — видихнув суперник.
І тут лідер, щоб виправдати очікування свого оточення, оскаженіло кинувся до Макса із намаганням будь-що підрихтувати його нахабний вираз обличчя. Макс

читати