Завантажити

міста пробити практично неможливо, а на околиці — не підходить для процвітання туристичної фірми. Все має бути пристойно й солідно.
По-друге, довіру клієнта завойовувати доводиться довго. Чим же ми можемо привабити нашого клієнта? Лозунгом «Ми вас возимо по місту, тож повеземо й за кордон!» нікого не завойовувати. Треба відкинути подібну маячню. Всі прагнули поїхати за кордон, і просто були б щасливі, якби всім «Інтурист» зміг запропонувати кудись поїхати.
Значить, треба було зробити так, аби клієнти зверталися в «Інтурист», а путівки отримували від нас. Із часом такі роздуми бізнес-тренери назвали б креативною бізнес-ідеєю.
Але Макс досить швидко досяг свого.
Владлен Петрович, в принципі, милий пенсіонер, просто жив не в свій час і служив не в тих умовах, аби міркувати про можливість п’ять-шість разів на місяць літати за кордон для підписання контрактів. Макс і думки не припускав, що це неможливо!
Він просто припустив, що це можливо і блискуче реалізував своє припущення. За півроку роботи в туризмі Макс нарахував своїх власних сорок вісім «злетів — посадок» по всьому Союзу, в Польщу, Болгарію, Фінляндію. Через півроку Владлен Петрович вже не міг ні контролювати, ні керувати, ні змінити що-небудь: через будинок «Інтуристу» проходили за місяць замість десятка туристів, як раніше, до півтори тисячі за раз.
Макс уже став мислити, жити і діяти по-іншому.
Зовсім нещодавно його приятель, комсомольський вожак, що повернувся із чергової поїздки за туристичною путівкою, забіг із новим проханням:
— Максе, чуєш, заради дружби, перекинь мені по безготівковому перерахуванню сто штук. Ми тут «Фонд пошуку історичного коріння» затіяли на рівні міськкому. Але ініціатива наша!
Макс якусь мить помудрував,у який спосіб послати такого «приятеля» делікатніше, куди подалі:
— Вибач, друже, сто штук перерахуванням — проблема. Краще давай я дам тобі сто карбованців готівкою і ящик шампанського на заходи з нагоди відкриття.
— Здорово! Клас! Давай готівку, сто карбованців — гроші, дівчатам шампанське сподобається, а перерахування — фігня, накручу міськком, проб’ємо з якогось заводу! — щиро радів вожак.
«Бач, які диваки, — обурювався Макс. — Але ж вони ще довго будуть нами керувати. Завтра для них і мільйон на твоєму рахунку може стати державною цінністю й власністю, а каторжна праця, яка приносить тобі радість і користь державі може бути розцінена, як засіб обкрадання державної скарбниці. Невже це ще може бути?! Ну, не може історія повторюватися, та ще протягом одного сторіччя. Не дай, Боже!»

Із задуми до реальності Макса вивів голос керівника експедиції «Стежками Снігової Людини» — Семена Петровича:
— Ну, то як, Максиме Петровичу?
— Не приховую, ідея справді гарна, державна. Ми допоможемо. Займайтеся своєю справою, досліджуйте маршрут, а там і туристів на Памір, можливо, відправляти будемо, — усміхнувся Макс.
— Ну, а ви як? — улесливо перепитав Семен Петрович.
— Побачимо, — відповів Макс на прощання.

* * *

На Памірі Макс усе ж таки побував.
І за компанію, і замість відпустки. Планував вилетіти із групою, а вже за тиждень повернутися самостійно, та повертатися довелося з групою Семена Петровича.
Група виявилася згуртованою. Були тут і такі, що ходили в експедицію вже десяток разів. Перший етап — багаточасовий переліт, видряпування на «Уралі» в нижній базовий табір — для них було буденним явищем. Подальший похід за маршрутом експедиції був обплутаний багатьма дивними речами. Від цих дивностей навіть «новачок» групи, готуючись заздалегідь і розуміючи, куди і з якою метою він іде, почувався б вельми незатишно. Складалося враження, що в групі існує тільки один провідник — Семен Петрович — із абсолютним правом голосу. Інші, кого вели, — могли тут говорити про що завгодно, окрім обговорення предмету самого походу.
При спробі зав’язати розмову із зустрічним чабаном про Снігову Людину, Макс натрапив на стіну не згірше китайської: чабан говорив про що завгодно, тільки не про Йєті.
— У всіх чабанів табу на розмови про Снігову Людину, — запевняв Макса Семен Петрович.
— Чому це? — допитувався Макс.
— У них поважні причини... — відмахувався Семен Петрович.
— Це що — державна таємниця? — не вгавав Макс. — Вибачте, але я чогось не розумію.
— Молодий чоловіче, вони помітили закономірність: як тільки той, хто був причетним до зустрічей зі Сніговою Людиною чи до його слідів, розмовляв про це, в оповідача одразу починалися неприємності, аж до прощання з життям. Тепер ви розумієте всю серйозність їхнього мовчання?
— Ну, годі, облишмо чабанів, — вів своє Макс. — А ви самі бачили його?
Борідка ще більше стала сторчма від сяючої «від вуха до вуха» скрадливої усмішки Петровича:
— Для найбільш зацікавлених ми видали брошуру. До речі, ось Вам екземпляр на згадку і будемо вважати, що тема вичерпана! — чи то з гордістю чи то з єхидством підсумував Петрович, презентуючи Максу «звіт для мас» на вісімнадцяти сторінках про

читати