Завантажити

а може якраз навпаки — по волі того, хто вів його останнім часом, він із кипіння звуків вихопив простеньку фразу: «Сьогодні йдемо в піший похід на гору Демерджі».
Макс зупинився.
Передчуття попередило Макса, що це для нього щось таки означає. «Хто це сказав?» — майнуло в голові.
Цікавість прокинулася.
Він ніби виринув із повсякчасної задуми й усвідомив, що в їдальні досить гамірно, та виловлюючи тембр людини, що виголосила останню фразу, Макс віднайшов підтягнутого чоловіка років п’ятдесяти, акуратно коротко підстриженого із дивним колоритом волосся: в природній каштановий колір досить гармонійно вторглася сивина.
Його засипали питаннями по суті:
— Скільки це коштує? А коли ж ми повернемося?
І додали питання вже зовсім не по суті:
— А змії тут є?
Навколо чоловіка тупцював невеличкий гурт людей, що певно вже визначив для себе позитивне рішення стосовно походу.
— Почекайте, запишіть і мене, — прохрипіли, застиглі без роботи голосові зв’язки Макса.
Говіркий Валентин, який звик підтримувати розмову із усілякими людьми, як по роботі, так і за велінням душі, на цей раз потреби в бесіді не мав: «Молодий, здоровий — не те, що ці балакучі квочки», відзначив подумки Валентин.
— Ну, тоді все! Сімнадцять мандрівників. Гурт укомплектовано. — намагаючись догодити всім, бадьоро підсумував Валентин.
Бажання підтримувати колективну розмову у Макса хутко зникло, так і не народившись. Натомість всередині пробіг холодок, як попередження про таємничі передчуття і його власні прикметні знаки.
«Сімнадцять», — знову із марноти звуків Макс вихопив не всю фразу, а просто слово. Для нього — кореневе. Адже число сім він все життя вважав своїм.
Макс вірив у знаки.
В його офісі, нещодавно відбудованому, не було традиційно звичної нумерації: на кожних дверях Макс власноруч прикріпив «сімки», отож офіс-менеджер, що направляв відвідувачів до юристів, менеджерів виголошував достатньо дивні фрази: «А, так Вам треба в офіс «чотири сімки», або: «Вас очікують в офісі дві сімки» і так далі.
Макс як колишній спортсмен, що свого часу підкладав у кросівки чи бутси на щастя п’ятака, навіть не замислюючись про природу своїх забобонів, не міг зрозуміти: «Який телепень додумався запустити телефонну АТС у мікрорайоні міста, половина номерів котрої починалися на три шістки? Боже, це ж число звіра! Навіщо будити лихо?» Саме це Макс вважав однією із причин того, що район у міста мав чималі проблеми із опаленням, гарячою та холодною водою, всілякою злочинністю та наркоманією...
Отож і виходить, що світ взагалі-то чудовий, але дурнів у ньому, мов комах.
«А гори, це, можливо, теж знак!» — подумалося Максу.

* * *

Свого часу, у вісімдесят дев’ятому році, до вже успішного молодого двадцятичотирьохрічного підприємця Максима Петровича звернувся гурт вчених-ентузіастів із проханням профінансувати їхню наукову експедицію в гори Паміру.
— Ви зрозумійте, це ж не проста експедиція, яких багато, — звертався до успішного підприємця геть сивий, із акуратною борідкою, що стирчала клинцем, керівник проекту Семен Петрович.
— Ось ви мені скажіть, ви що-небудь чули про Снігову Людину?
Макс ствердно кивнув і для значущості додав: «Йєті...»
— О! Цілком вірно, — захлинаючись від надлишку захоплення ерудицією успішного підприємця, радіючи, що його тут правильно розуміють, заторохтів Семен Петрович.
— Бачте, вже понад тридцять років, практично щорічно, під наглядом Москви, — Семен Петрович багатозначно і дещо театрально підняв худорлявий палець вверх і на мить широко розкрив очі, мовби придаючи особливого значення наступним словам, — постійно формується і направляється бригада дослідників для пошуків ознак існування Снігової Людини. Ви спитаєте, чому саме в Памір?
Семен Петрович зробив паузу в очікуванні запитання Макса, але не дочекався і, не зважаючи на це, тріумфально підкреслив:
— Бо саме в Памірі, за свідченням дослідників, найчастіші згадки про зустрічі з Йєті...
Потім насолода від такого тріумфу науки поступилася на обличчі вченого хмарці суму:
— Але в останні роки фінансування проекту значно погіршилося, а нині, що прикро для науки, вже зовсім призупинилося. Але справа ця благородна й потрібна...

Різниця між бізнесменами кінця дев’яностих років і кінця восьмидесятих полягала в тому, що в дев’яносто дев’яти випадках із ста наприкінці сторіччя Семен Петрович міг би почути у відповідь на свою промову: «А на фіг мені це треба?»
Але, оскільки Максим Петрович був типовим представником удачливих підприємців кінця восьмидесятих, і по молодості ще не остаточно позбувся «душі прекрасних поривань», то вагався він не довго:
— А скільки треба оплатити?
Семен Петрович захлинувся від тріумфу:
— Та саму дещицю. Авіаквиток туди — назад, Київ — Душанбе — Київ, і, звичайно, добові витрати на двадцять п’ять людей. Амуніцію візьмемо свою, — і раптом переходячи до більш поглиблених ділових стосунків, Семен Петрович із довірливою скрадливістю

читати